Що робити донбасівцям

Зараз я вам розповім, чому наші супротивники досі не склали зброю.

“Новороссию слили. Никакой амнистии не будет. Россияне скоро уйдут, а украинские спецслужбы будут нас годами вылавливать и уничтожать без суда и следствия. Мы будем просто незаметно исчезать…”
– Женя “Шахтер”, донецкий ополченец.

Точніше не скажеш. Саме через цей страх за власні життя вони й воюють.

А тепер я вам розповім, чому вони взагалі взяли до рук зброю.
Звичайно, “повстання” проти “нацистської хунти” було цілком і повністю організовано з Москви. Але без підтримки значної кількості місцевих у росіян нічого б не вийшло. Як не вийшло після першого Майдану.

Згадайте події 2004-2005-го років: Віктор Ющенко прийшов до влади шляхом Майдану і був точно не меншим “бандерівцем” і “американцем”, ніж Петро Порошенко. Здавалося б – чим не “нацистський переворот”, беріть до рук зброю і проголошуйте “Новоросію”. Але ж їм і на думку не спало це робити, і всі “сіверодонецькі з’їзди”, як у Кремлі не старалися, закінчилися пшиком.

У чому ж різниця?
А просто: частина “донецьких” зробили ставку на перемогу Януковича, приїхали у Київ і почали вбивати людей.
І програли.
Коли Майдан переміг, вони злякалися помсти і замість втекти за кордон, у державу, що їх підтримує, як робили й роблять у подібній ситуації в цілому світі, знову зробили ставку – цього разу на перемогу Путіна. Вони знову помилились, і вже почали розуміти це, і гостинна ватна Росія продовжує терпляче на них чекати.

Вони починають список своїх “обід” з погрому автобусу з кримськими антимайданівцями і одеських подій 2 травня. І скромно мовчать при цьому, що в автобусі 20 лютого, в останній день грандіозного побоїща на Майдані, втікали тітушки з ножами і битами у свіжій крові (мабуть, їх треба було проводжати квітами), а в Одесі все почалося з розстрілу колони з проукраїнськими футбольними вболівальниками (поки антимайданівці поводилися мирно, ніхто їх не чіпав).

Але це все минуле, а думати треба про майбутнє. Якби тих бойовиків було десь до сотні, їх варто було б засудити до пожиттєвого, щоб іншим було неповадно. Але їх дуже багато, вони почнуть відкупатися, і засудять в результаті не найбільш винних, а найбільш бідних, а прокурори й судді стануть мільярдерами. Тому я від початку стою на позиціях амністії одразу після складання зброї – для всіх, крім ватажків і явних військових злочинців. Цих теж не доведеться судити, бо втечуть до Росії.
І ніяких виборів років на 5, це мінімум, а краще на 10, поки не минеться інфекція.

Гарантією від позасудових розправ з боку української влади могли б стати зациклені на правах людини західні спостерігачі, якими легко набити екс-ОРДЛО у великій кількості.
Українські спецслужби ніколи не будуть виловлювати колишніх рядових бойовиків – їм більше нема чого робити, вони полюватимуть на діюче ватне підпілля, без якого ж, ясна річ, не обійдеться, поки існує Росія.

Чи означає це, що рядовий бойовик, склавши зброю, отримавши амністію (чи просто приховавши факт своєї участі у бойових діях) і відмовившись від антиукраїнської діяльності, буде у повній безпеці?
На жаль, ні.

У вищевикладених розкладах не врахований ще один фактор: ДОНЕЦЬКІ. Ті самі, яких били, катували, виганяли з їхніх домівок. Я так спокійно кажу про амністію, бо я з Києва, серед моїх родичів є втікачі з Луганська, але це сім’я троюрідної сестри – все-таки не найближча рідня, а найближчі у Києві, і нікого з них бойовики не зачепили. А донецькі й луганські, ті, які нині воюють на нашому боці – чи зможуть вони пробачити?
Один мій побратим з Донецька одним із перших пішов на фронт добровольцем. “Друзі родини” злили бойовикам інформацію, що він не на заробітках, до його дружини і малого сина вдерлися бойовики, зімітували на очах у матері розстріл дитини, матері після пережитого довелося серйозно лікуватися. Добре, що не вбили, а лише пограбували і вигнали з міста.
В іншій знайомій родині забрали інваліда і тиждень страшно катували в підвалі – за те, що його син служив в “Азові”. І все це робили не росіяни, а зовсім-таки місцеві.

Таких випадків безліч. І ці люди повернуться. І вони прямо кажуть, що не хочуть ніяких амністій, і що якщо держава не покарає винних, вони самі будуть їх карати. І будуть же. Не всі, але принаймні деякі, а особливо ті, хто пройшов війну.

Навіть абсолютно мирні вимушені переселенці кажуть нині, що не знають, як після нашої перемоги повернуться додому. Вони кажуть: “Як з цими людьми жити на одній вулиці, дихати одним повітрям, водити дітей до одних дитсадочків?”

А нічого не поробиш. Жити на одних вулицях доведеться. І я вже сьогодні закликаю донецьких “ватників” бути готовими покаятись перед своїми сусідами, які скоро повернуться додому. А донецьких патріотів закликаю бути готовими пробачити своїх сусідів – принаймні, тих, на чиїй совісті немає військових злочинів. Усіх, хто бігав на мітинги й “референдуми” (а на бабусі з плакатом “Путін, пріді!” крові більше, ніж на тому бойовику, що сидить зараз в окопі напроти мене), усіх, хто носив їжу “ополченцям” і навіть стріляв з окопів – доведеться пробачити. Заради майбутнього нашої держави.

Ну, а ті, хто катував, розстрілював, знущався з безвинних і беззахисних – утікайте! Спецслужби ще можуть вас прохлопати, а сусіди дістануть.