Статті Коментарі

Білозерська INFO » Інтерв'ю » СНАЙПЕР УДА ОЛЕНА БІЛОЗЕРСЬКА: “МОЯ НОВА ГВИНТІВКА ВЖЕ МАЄ ТРИ ПІДТВЕРДЖЕНИХ ВЛУЧАННЯ”

СНАЙПЕР УДА ОЛЕНА БІЛОЗЕРСЬКА: “МОЯ НОВА ГВИНТІВКА ВЖЕ МАЄ ТРИ ПІДТВЕРДЖЕНИХ ВЛУЧАННЯ”

ХОРОШЕ ІНТЕРВ’Ю САЙТУ “ЦЕНЗОР”.

Коли пішла воювати, спочатку я була звичайним стрільцем – навіть не з автоматом, а з карабіном – це така хрєнь, яка стріляє одиночними. А потім у мене з’явилася перша снайперська німецька гвинтівка Mauser 98k, але вона пропала восени 14-го року, коли загинув один з наших командирів. Потім я десь ще рік була з карабіном, ну а далі у мене з’явилася СГД (Снайперська гвинтівка Драгунова, рос. СВД, – ред.) Я виміняла її за автомат, який мені подарував один із теперішніх нардепів на знак подяки за стару ще “донардепівську” допомогу. Саме з нею я почала вчитися – і вчилася від випадку до випадку, бо не завжди був транспорт, щоб поїхати на полігон. З цієї СГД я встрелила перших сєпарів. А зараз у мене Z-10 українського виробництва, вона набагато краща за СГД. Придбана влітку цього року – і вже має три підтверджених влучання у живу силу супротивника.

Коли ти з автоматом, ніколи не можна сказати, убив ти когось, чи ні. Ситуації бувають різні: може стріляти декілька людей одразу – і ти не знаєш, хто саме влучив. А коли працюєш зі снайперкою на великі дистанції, буває таке, що ворог упав – і невідомо, вбитий він чи поранений, чи, може, в нього просто швидка реакція – і встиг сховатися. Як правило, точно дізнаєшся, влучив ти чи ні, лише у двох випадках: коли з тобою є спостерігач або коли потім приходить підтвердження з розвідданих.

Взагалі, снайпером я стала поступово, але не випадково. Я влучно стріляла і до війни. Дуже влучно, як для новачка і ненавченої людини. І тому я розуміла, що хочу бути снайпером. Я до цього йшла – і на даний момент мені є чим пишатись. Мене прийняли в снайперську спільноту, і взагалі багато хто зараз вважає мене крутим снайпером, хоча я знаю, що вчитись мені ще довго. Але я пишаюся тим, що жодного разу за три з половиною роки війни не стала для хлопців тягарем. Не було так, щоб я, наприклад, відстала або загубилась, або мені не вистачило сил щось нести – і вони мої речі тягли на собі. Або щоб я десь скиглила, або злякалась, і для мене все це – теж певне досягнення.

…Найважче на війні – це гризня між своїми, а всі інші мої “важко” як бійця пов’язані не з моральними, а з фізичними речами. Важко нести на собі БК, не спати, мені все ж таки не 20 років. Ще до мене часто чіпляються хвороби – слабкий імунітет. Важко воювати взимку – я дуже мерзну. Мені доводилося робити виходи при мінус 15: поки ти ідеш – обливаєшся потом, а тільки зупинився – починаєш замерзати. Але з усіх періодів мого життя мені найбільше подобається той, що зараз. Я вперше, мабуть, не лише свідок, а й учасник подій, які людина переживає раз на покоління, і то не кожна. Хоча я і до мозку кісток цивільна і після війни я б не хотіла йти на військову службу, проте воювати зараз – це мій обов’язок. Я не сприймаю людей, які не воюють або не допомагають армії в такий період. Ще для мене це щоденне самоствердження, тому що я долаю власні слабкості. Але я думаю, що це перша і остання війна в моєму житті, тобто на чужій території я воювати точно не буду. Воювати для мене – не самоціль і не засіб заробітку.

Проте на війну я йшла з наміром залишитися до її кінця, тобто, до перемоги, але зараз у мене є проблема – хочу мати дитину і, мабуть, спробую якось поєднати ці дві речі. А от перемога для мене – це повернення всіх українських територій – Криму, Донбасу. І не фіктивне повернення з “ватною” владою, “ватним” населенням, а з процедурою, як я її називаю, “розватнення” людей після війни. Це не означає якесь кровопролиття або репресії, але ті, хто займав якісь посади при окупації, не повинні займати ніяких посад взагалі. Має бути грамотна пропаганда. Плюс років десять на тій території не треба проводити вибори, а активно відбудовувати економіку, інфраструктуру. Одночасно зайняти людей – дати їм роботу, соціальні блага.

Щоб виграти цю війну, повинна бути повна мобілізація, переведення економіки на військові рейки, скасування мораторію на смертну кару за злочини, пов’язані з військовою сферою, введення військово-польових судів і так далі. Під час війни повинні бути заборонені всі вибори, діяльність політичних партій. На час війни має бути диктатура. Є одне “але” – що абсолютно немає довіри до тих людей, які в такому разі стануть диктаторами. Зараз на чолі держави стоїть бізнесмен, а не воїн. І як би хто до нього не ставився, але він бізнесмен, він не знає, як вигравати війну і хоче щось там навирішувати шляхом переговорів, так як він уміє, а воно так не вирішується. З іншого боку, зараз багато хто закликає бунтувати проти нинішньої влади, а в мене така позиція, що не хочеться бунтувати, хочеться будувати. Які можуть бути бунти, коли в нас є зовнішній ворог? Наприклад, майже щодня оце професійне брехло Басурін ( Михайло Басурін – військовий діяч невизнаної “ДНР”, – ред.) розповідає, як між “правосєками” і ЗСУ постійно ведуться перестрілки. Просто їм цього дуже хочеться, хоча насправді між добровольцями і ЗСУ такого не буває і бути не може. Але сєпарам вигідно розповсюджувати таку інформацію, намагаючись розгойдувати ситуацію в Україні. Взагалі, найбільше з усіх мене дратують “гойдальники”. Я не за демократію і не за диктатуру. Я вважаю, що в різні історичні періоди вони мають зміняти одна одну. Бувають часи, коли більш спокійно, а бувають часи, коли війна і треба закручувати гайки. Має бути не підлітково-революційне, а якесь державницьке мислення. Це не означає, що мені подобається нинішня влада, я просто вважаю, що якщо гойдати зараз – Путіну не доведеться нападати, бо почнеться війна “всіх проти всіх” – справжня громадянська війна, яка знищить Україну майже без допомоги ззовні.

Щодо ворога – я поважаю тих ворогів, які заслуговують на повагу. Якоїсь тотальної ненависті до них у мене немає, тому що вони воюють за свою вітчизну, а ми за свою. Просто у нас різні вітчизни і, відповідно, різні державні інтереси – у них це Російська імперія, але я кажу про ідейних, а не про російських найманців – до них поваги точно немає. Інтереси України й інтереси Російської імперії – несумісні. Київ – це фундамент, на якому вони будуть свою історію й міфологію, і якщо вони не повернуть собі Україну, рано чи пізно їхня імперія загнеться. Виживання і розвиток їхньої держави означає загибель нашої. І невійськового вирішення цього конфлікту не існує.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
https://censor.net.ua/r459209

Filed under: Інтерв'ю

Залишити відповідь

*