Інтерв’ю “Главкому”

День Захисника України виявився для мене рясним на інтерв’ю – журналісти брали їх у різний час, а опублікували зараз. Всього вийшло три інтерв’ю і один телесюжет за моєї участі. До Вашої уваги – інтерв’ю сайту “Главком”. Це дуже хороше інтерв’ю, одне з найкращих, які у мене брали – навіть не під час війни, а протягом цілого життя. Подяка за нього журналістці Наталі Лебідь, яка придумала дуже цікаві і гострі питання. Інтерв’ю вийшло гострим і душевним водночас. Деякі речі, які я в ньому кажу, ще ніколи не казала публічно.

…Мені здається, що я б, навпаки, перекреслила свої можливості і здобутки, якби не пішла на війну. У чесних людей, взагалі-то, прийнято відповідати за базар. Як би я могла закликати інших на фронт, якби робила це з дивану? І якщо я вважаю, що зараз головне виграти війну, а для цього треба брати автомат і йти в окоп – то нащо мені, наприклад, висока посада, що б я з нею в окопі робила?

…наразі політикою я гидую. Кудись балотуватись не хочеться абсолютно. Те, що відбувається у Раді, сприймається, по-перше, як суцільна брехня, а публічна брехня для мене неприйнятна, а по-друге, як клоунада, а бути клоуном – не для мене.

…Збираюся залишатися на фронті до перемоги. Ну, або доки дозволятиме фізичний стан. Можливо, візьму мінімальний тайм-аут для народження дитини. Чим займатимусь після війни – про це, мабуть, після війни й подумаю. Моя мирна професія журналіста нікуди не дінеться, я завжди можу до неї повернутися.

…Ставлення [мешканців Донбасу до воїнів “АТО”] справді стало трохи теплішим. Головна причина: місцеві люди побачили, що, з одного боку, ми ніякі не інфернальні фашисти, про яких їм розповідала російська пропаганда, а з другого – що нікуди ми звідси не підемо, це наша земля, Україною зветься.

…Усі, хто знають про нашу ситуацію, розуміють, що ми воюємо без статусу УБД, пільг, постійних зарплат, виплат за поранення і сім’ям загиблих. Але це тільки верхівка айсберга. Ще ми, наприклад, часто змушені заїжджати на передок в об’їзд блокпостів – по жахливих польових дорогах, які добивають наші «ушатані» машини, на виду у супротивника. Коли у нас бувають вбиті чи поранені, інформація про це з фейсбучних сторінок волонтерів потрапляє у ЗМІ, і після цього можуть зняти з посади комбата або навіть комбрига ЗСУ – бо від них вимагають, щоб «неврахованих» солдатів на передку не було.

Після того, як на якійсь ділянці фронту через загибель бійця УДА карають високопоставленого офіцера ЗСУ, умовний комбат чи комбриг на іншій ділянці, злякавшись, що його чекає те саме, починає вимагати, щоб ми до вечора залишили його зону відповідальності. Але тут до нього приходять підлеглі офіцери і кажуть, що якщо ми підемо, їм доведеться віддати ворогу частину позицій, бо не вистачає людей, щоб їх тримати. Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект. І той «здається» – до наступного загиблого чи пораненого добровольця.

Ми перекриваємо собою кілька найважливіших і найбільш небезпечних ділянок фронту. Ясна річ, що в таких місцях не можна сидіти місяцами і зовсім не нести втрат. А кожна наша втрата ставить під страшну загрозу саме наше перебування на фронті. Фейсбучний народ цього не розуміє і замість тихенько зібрати гроші родині загиблого бійця чи пораненому на лікування, або ще якось допомогти, роздуває «зраду» на весь Фейсбук, це потрапляє у ЗМІ, а далі, припустимо, особисто я замість полювати на ворогів кілька днів сиджу замкнувшись десь у сільській хаті, бо по селу сновигають перевірки. А вороги тим часом убивають наших.

Якби цю ситуацію можна було виправити шляхом розголосу і громадської активності – я була б тільки «за». Але нічого не вийде, тому що прибрати нас з фронту – не примха Порошенка, а вимога до нього і Росії, і Заходу. Розв’яже цю ситуацію тільки вихід з ганебних Мінських угод, якого всі нормальні фронтовики – ті, які на фронті задля перемоги, а не з якихось інших міркувань – дуже і дуже чекають.

…Серед нас багато бійців, які з тієї або іншої причини не можуть воювати у ЗСУ. Хтось, наприклад, має юридичну або фактичну інвалідність (відсутність кінцівки, цукровий діабет, серйозні проблеми із зором тощо). У ЗСУ їм «світить» хіба що тилова служба, а ці люди хочуть воювати на передовій і непогано з цим справляються. Хтось не може надовго залишити родину або бізнес і змушений часто мотатися додому. Є окремі люди, які мають судимість. Усі вони є ефективними бійцями, бо мотивація важить більше за фізичний стан і всі інші обставини – але в ЗСУ їм не місце.

…Віднедавна ввели великі грошові штафи за вогонь під час перемир’я. Звичайно, ці заборони порушують і будуть порушувати усі – і наші, й супротивники, як тільки матимуть таку можливість – бо не можна інакше. Якщо, наприклад, вночі не робити простріли у напрямку ворожих позицій, вороги можуть підкрастися і атакувати нас, бо ні в один нічник чи тим більше тепловізор не можна спостерігати безперервно.

Перемир’я взагалі річ абсолютно згубна, бо якщо по ворогах не ведеться вогонь, що вони роблять? Правильно – окопуються і всіляко укріплюють свої позиції. А нам потім, рано чи пізно, ті позиції штурмувати. І от ти сидиш в окопі і бачиш, як вони нахабно, мало не на повний зріст, перетворюють свої позиції на неприступні фортеці. Кожна година їхньої безперешкодної роботи – це наші майбутні загиблі. Повірте, ані ЗСУшники, ані добровольці на це спокійно не дивляться.

…Ми з чоловіком в дечому маємо різні погляди. Не повірите – він український монархіст, його взірець для наслідування – не запорозькі козаки, підпільники ОУН чи бійці УПА, а царські офіцери сторічної давнини. Не можу сказати, що в усьому з ним погоджуюсь, але жити й воювати разом нам це не заважає.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
http://glavcom.ua/interviews/dobrovolec-olena-bilozerska-zatyaguvati-viynu-velike-zlo-mozhlivo-shche-girshe-nizh-jiji-rozpochinati-444037.html