Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Наші хлопці

Наші хлопці

Повний місяць. (Чи майже повний?) Видно мало не як удень. В такі вечори суттєво зростає влучність стрільби – і в нас, і в супротивника.

– Ви вже старий, навіщо вам стріляти? А я молодий, мені треба набиратися досвіду.
– Ну, йди, молодий…

Під час нетривалого затишшя – розмови, можливі лише тут і зараз…
– Мне двое товарищей уже звонили: давай, записывайся к нам, защищать молодую республику. Платят нормально, и скоро наступать будем. А ты вообще где сейчас?
– Неважно, где я, пацаны, но я уже работаю…
Працює він за контрактом. РПКшником. Ще будучи цивільним, пережив обстріли з українського боку. Стріляли по ворожих позиціях, але нерідко влучали і в поле неподалік, де працювали мирні люди.
– Ну, а чому туди не пішов? До товаришів?
– Потому, что я здесь вырос. Потому, что здесь какое-никакое, но государство, а они у себя сделали что-то непонятное. Зачем оно нужно, кому?

Двадцятирічний хлопчик з Чернівецької області, що служить у ЗСУ біля трьох місяців і вже втратив на війні друга, з насолодою уявляє, що буде робити з полоненим “сєпаром”, якщо той трапить йому до рук.

Я ніколи не була за закон – лише за справедливість. Тому навчаю: якщо будеш точно знати, що цей “сєпар” катував людей, навмисно вбивав цивільних – роби з ним, як душа просить. Але скоріше за все, це буде звичайний хлопець, такий, як ти, який зараз так само чесно воює за свою Батьківщину. Просто Батьківщина у нас із ним різна: у нас – Україна, у нього – Російська імперія. Для нас він – окупант чи колаборант. І все одно, кажу, такого полоненого вбивати і мордувати не можна.

Підозріло легко погодившись не чіпати майбутніх полонених, за доволі зрозумілою асоціацією: “Ти тут лягаєш спати і не знаєш, чи прокинешся, а ті п…си нагорі жирують”. І, миттєво перемкнувшись, з такою самою насолодою уявляє, що робив би з представниками влади і найвищого військового керівництва, якби ті потрапили йому до рук. Якби все оте збулося, кожен з них залюбки помінявся б долею з полоненим “сєпаром”.

А добра ж дитина… будучи наймолодшим, огризаючись для порядку на зауваження старших, зворушливо дбає про всіх, хто поруч.

Не уриваю. Нотацій не читаю.
Просто язик не повертається.

Filed under: Статті

One Response to "Наші хлопці"

  1. Зелений сказав:

    Мордувати полонених не можна, але з абсолютно інших причин. Це деморалізує військо. Знищує повагу до себе. Розкладає мотивацію. І так далі. Саме з таких міркувань Гудеріан, прочитавши відомий наказ про комісарів, поклав його знов у конверт і переслав у Берлін, відправнику. Можна уподобитися апачам, і влаштувати полоненим неспішну смерть протягом двох тижнів, із різними вигадками, на рівні своєрідного мистецтва. Або хоча б побити, порізати, і безпомічних віддати жінкам і дітям. Саме жінки і діти довершали катування, доводили до смерті, така правда. Але по закінченню процедур матимемо не мотивоване, дисципліноване військо, а натовп дещо здичавілих індіанців. Зі своєрідними уявленнями про свою місію в цій війні. А вже як верещатимуть соціялісти, HRW, AI, і журналюшки у них на утриманні! Якщо зловлений колобок відомий невиправною ядучістю, або тяжкими, непрощенними гріхами проти України і українців, то він жеж може десь пропасти? Ну, хоча б втікаючи через мінне поле? Це буде в стилі середньовічної перевірки для відьом, якщо гріхи важкі – погибне, а якщо Господь над ним зглянеться – житиме. Або тихо відвести за бруствер. Можуть бути варіанти, коли недовіра до нашого гуманного суду не залишає великого вибору. Ще в 2014 році один, продуманий, метикований батальйон не просто ловив колобків, а записував у спеціяльний журнал. І що було хлопцям робити, коли деякі персонажі попадалися вдруге і втретє? Це ж очевидна безвихідь! А психологічна рівновага і відчутя моральної переваги над ворогом у підрозділі – не повинні страждати за жодних умов.

Залишити відповідь

*