Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » ПРО ТЕ, ЯК БУТИ НА ФРОНТІ “ЛЮДИНОЮ З КАМЕРОЮ”

ПРО ТЕ, ЯК БУТИ НА ФРОНТІ “ЛЮДИНОЮ З КАМЕРОЮ”

“С*ки журналісти! П’ятеро ментів одного хлопчину б’ють, а десять уродів стоять знімають”. Щось подібне чули або думали, певно, всі.
Ніякі аргументи, що професійна етика забороняє втручатися у конфлікт, і що в такій ситуації зняти і показати буває корисніше, ніж особисто набити пику, зазвичай не діють. А деякі кидають камери і лізуть у бійки, і отримують по обличчях і по камерах. Хто засудить? Ніхто.

Мені було легше. Стать і вага комара позбавили мене цієї щоакційної дилеми. Під час усіх київських мордобоїв я була в центрі подій, але виключно з камерою.

Господь створив людей різними, а полковник Кольт зрівняв їхні шанси (с). Почалася війна, і я пішла воювати. Вагалася, чи не піти воєнкором, але… По-перше, відсоток правди, який можна казати журналісту під час війни, критично малий, і мені не схотілось бруднитися. По-друге, на війні за умов грамотної роботи користь від однієї людини з камерою співставна з користю від цілого батальйону – але розуміють це, на жаль, хто завгодно, лише не військові. Коли під час бойових дій вони бачать людину з камерою, їхній перший порух – прогнати її. Причин дві: по-перше, у всіх завжди щось не в порядку, і вони не хочуть, щоб це було зафіксоване і десь спливло. По-друге, журналіст – за замовчуванням людина цивільна, а в інстинкті кожного військового записано оберігати цивільних. Якщо цивільний – ще й жінка, прагнення захистити його зводиться у квадрат. А як надійніше за все захистити людину на війні? А просто – прогнати її звідти, де небезпечно.

(Є ще третя причина – військова таємниця, але про неї, якщо чесно, у наш час мало хто думає. Все одно завдяки безпілотникам супротивник знає все про наші позиції, а завдяки соцмережам – про нас самих).

Отже, коли ти на передку з камерою – на тебе всі дивляться, в кращому разі, як на зайву в даному місці істоту, яка потенційно може спричинити проблеми. А от коли ти, припустимо, зі снайперською гвинтівкою – ти потрібна людина, яку всі люблять і поважають, яку нікому й на думку не спаде проганяти. І якщо ти у перервах між несенням служби, а то й під час, знімаєш фото і відео, це оточуючих не особливо дратує – вважається, що це “для себе”. Власне, так воно і є.

Бувають винятки. Одного разу просто під час бою на мене накинулись добровольці з одного з МВСівських підрозділів, яких на фронт не пускають і тому вони воюють нелегально. Я обіцяла, що без їхньої згоди нічого в Інтернеті не з’явиться, і слово дотримала, але ж вони мене не знали, на слово не повірили і ледь не розбили камеру.

З початком війни я не вважаю себе журналістом, але журналіст з моєї голови нікуди не дівся. Вибігаючи якось з палаючої будівлі, у якій детонував БК, я забула про документи, гроші, мобільні телефони і цінне спорядження – прихопила з собою лише зброю і дві свої камери. Далі мене вибухом викинуло з будівлі, побратими шукали і кликали, а я нічого не чула – зате все почула і записала моя гоупрошка, яку я суто пальцями, без участі мозку, примудрилася ввімкнути. Серед мого оточення більше немає людей, які у подібній ситуації ввімкнули би камеру 🙂

Я солдат без статусу солдата і журналіст без статусу журналіста. Це теж своєрідний статус, в якому мені доволі комфортно. Але буває таке, з чим досі не можу впоратись. Це, передусім, зйомка двохсотих і трьохсотих.

От, буває, виносять пораненого. Хлопці його несуть, є медики поруч, людей вистачає, особисто моя допомога не потрібна. І я беру камеру і знімаю. Знімаю впритул бліде перекривлене обличчя. Рани крупним планом. Стогони болю, кров і крики медиків. Пам’ятаю і встигаю не ловити в об’єктив обличчя тих, що просили їх не знімати.
У ці хвилини мене не луплять по камері лише тому, що не помічають, бо всім не до мене. А сама я себе відчуваю циніком і моральним виродком. Мені хочеться закинути власну камеру у дальні кущі.
Але ж не закидаю, і навіть не вимикаю. Спокійно продовжую зйомку і думаю при цьому, що це і є справжня війна, яка має бути зафіксована, і що потім, якщо пораненому сутужно прийдеться, я з його згоди виставлю це відео в Інтернет, і люди, побачивши ЦЕ, пришлють йому гроші на лікування або на протез. Чесне слово, так і думаю, навіть якщо бій ще триває, а поранений кричить і стогне.

Через кілька днів, а іноді – через кілька годин, а іноді – через кілька років усі раптом починають шукати фото і відео, яке дивним, непостижимим чином виявляється лише у мене.

А буває навпаки, і часто – не вмикаю камеру, щоб не спровокувати агресію. Потім шкодую. Завжди.

Filed under: Статті

Залишити відповідь

*