Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Про прем’єру фільму “Невидимий батальйон”

Про прем’єру фільму “Невидимий батальйон”

У п’ятницю у Києві в кінотеатрі “Оскар” відбулася прем’єра фільму #НевидимийБатальйон – про війну очима жінок.

Всі вже написали, наскільки нереально круто це було, тож мушу банально повторитися: це було нереально круто.
Переповнений зал, люди на сходах і навіть в оркестровій ямі. Волонтери, журналісти, активісти, рідні і друзі воїнів – всі ті, коротше, кому відкрита велика таємниця – що у нашій державі іде війна. (А поруч, на тому ж поверсі розважального центру – бари, свята і веселощі. Мушу сказати, що спостереження не моє, а котроїсь із дівчат – я настільки звикла до цього, що не тільки не переймаюся, а взагалі не звертаю уваги).

Отже, переповнений зал і щирі оплески кожному вдалому кадру, кожній яскравій репліці. Усі героїні фільму і всі його творці в залі (крім “моєї” режисерки Свєти Ліщинської, якої там бракувало до крику, але вона зараз на зйомках іншого проекту). Усі дівчата по формі, крім сором’язливої Даші Зубенко, яка, хоч і є за духом (і в минулому) артистом і музикантом, все ще, здається, трохи ніяковіє на публіці.

Уся команда фільму, включно з більшістю героїнь, сидить на сходах, бо місця банально нема. Божевільно довгі оплески в кінці. Нас всіх викликають, вітають, стоїмо в ряд обличчям до залу, кожна каже по кілька слів, причому підготувалась одна розумничка Андріана, а решта так, спонтанно, що теж було непогано.
Потім повертаємось до оркестрової ями, звідки нас фотографують, виходить символічне фото: ми у формі попереду і трохи вгорі, а за нами – багато-багато тих, завдяки кому… ну, ви зрозуміли.

Розвіртуалізація з Тайрою і Білкою. Які ж вони круті. З Білкою, яка на один день приїхала з фронту, пробалакали як з сестрою. Я ще мало її знаю, але знаю, що у неї (перепрошую знову за банальність) велике серце. Вона на війні як риба у воді, сама воює, чоловік воює, двоє дітей з бабусею – а їй є діло до кожного чужого горя, у кожній біді, яка спіткала побратимів, схильна шукати власну провину, якої нема і близько…

Оксана Якубова, найстарша поміж нас за віком і за званням, мати дорослого сина, на час зйомок фільму перебувала в дуже поганому стані, лікувалася в санаторії від посттравматичного синдрому. Вона служила заступником комбата з виховної роботи (замполіт по-старому), а в обов’язки замполіта входить оформлення документів на кожного загиблого і пораненого, з описанням усіх подробиць, як це сталося. Коли вона повернулася додому, її психіка не витримала… Зараз це красива, усміхнена, впевнена у собі жінка, яка благополучно повернулася до мирного життя. Її доля – історія материнської любові, бо, маючи не останню посаду у міністерстві, пішла на фронт замість сина.

Вперше за війну побачила Лєру Бурлакову. Ну, це легенда, про неї й казати не треба, всі і так все знають. Вона і ще кілька дівчат, яких ми спільними зусиллями угледіли в залі, мали б бути не там, а стояти поруч з нами.

Побіжне знайомство з молоденькою гарненькою дівчиною – офіцером ЗСУ. Два роки тому вона складала іспит на офіцерське звання, й екзаменатор поставив їй додаткове питання: як би вона діяла у разі певного раптового ускладнення ситуації на полі бою. Вона хотіла відповісти, що попросила б допомоги у старшого командування, але від нервів переплутала і сказала: “Нам допоможуть вищі сили”. Екзаменатор засміявся і залік прийняв.

А знаєте, про що балакають між собою дівчата, коли лишаються у своєму дівчачому колі?
Про те, як їм не дають воювати. (Якщо ви подумали, що “їм” – це тільки дівчатам, ви подумали неправильно). Про те, як “кілька місяців просиділа в окопі в двох кілометрах (!) від противника, а толку? З таким самим успіхом можна викопати окоп десь під Києвом і жити у ньому”. Про те, як різні перевіряючі козли ганяються за будь-якою технікою, важчою за автомат, щоб знайти її і відібрати. Про те, як все важче кадровим і некадровим воякам воювати – бо начальство пильно стежить, щоб у противника волосина з голови не впала. Ділилися рецептами, як і де можна заховати… міномет. Дарую безкоштовну ідею: коли будете пояснювати наступним поколінням, що таке гібридна війна, опишіть чи намалюйте групу кадрових військовослужбовців збройних сил – кількох мужиків і одну дівчину, які у медичній частині дбайливо вкладають у ліжко мінометну трубу. І ніжно накривають ковдрою – спить хворий боєць, відпочиває, не чіпайте його…

І ще один знак епохи: фронтовИчки в барі з безалкогольним пивом (бо якщо ти по формі, алкоголю не можна), а в суміжній залі тамада сипле непристойними жартами, і стоїть вереск, який чути на сусідній вулиці.

Втім, це точно не має жодного відношення до фільму. А про фільм… Так я вже сказала, що він на висоті. Усі історії чіпляють, кожна по-своєму. Усі знімальні групи виклалися на повну, а декотрі ще й реально ризикували життям.

Ще мені дуже сподобався один момент. Я є давнім прихильником “теорії непрофесіоналів” (не знаю, чи існує така теорія, але я її прихильник 🙂 Це коли за діло беруться люди, котрі ніколи цьому ділу ніде не вчилися, і практичного досвіду теж не мають, часто взагалі не мають нічого, крім шаленої мотивації – і в результаті виходить крутезна річ. Я завжди віддавала перевагу таким людям перед найнятими за солідні гроші професіоналами – і витримала свого часу через це не один скандал. Так ось, Маша Берлінська – вона і активістка, і волонтер, і аеророзвідник, і пілот літака, і… А от фільм організувала вперше. Сама знайшла героїнь, режисерок і фінансування, сама підібрала команду… Виконавчий продюсер Оксана Іванців теж вперше у житті робить таку роботу – і теж впоралася. Режисерки – вони, звичайно, професіонали, але… для “моєї” Свєти, наприклад, наскільки я зрозуміла, це перше серйозне кіно, до цього вона півжиття знімала розважальні телепередачі. І от ці люди якось зібралися разом, спробували – і у них вийшло. Це, може, й не диво, але щось з однієї з ним системи координат.

Ну от, сказала стільки хорошого, тепер мушу й про негатив, бо інакше буде нечесно.
З негативу – розумію розумом, але не сприймаю серцем, коли різні кон’юнктурні моменти (політика і все таке інше) втручаються у творчість. На жаль, у будь-якому більш-менш серйозному проекті без цього не обходиться, бо проект потребує фінансування, а хто дає гроші (чи певні дозволи), той ставить умови. А інтереси творчості і всі інші інтереси дуже часто, на жаль, протилежні.

Пояснюю на прикладі: у фільмі про Білку є такий момент, коли вона на фронті спілкується з побратимами – звичайні побутові розмови, жарти, і тут у неї дзвонить мобільний, і їй повідомляють, що один з її побратимів наклав на себе руки. І камера крупним планом знімає її реакцію – очі, слова, вираз обличчя… Якби цей фільм цензурувала будь-яка військова установа, вона б вирізала цей момент, щоб ворог не міг скористатися ним у своїй пропаганді. І сама Білка, і знімальна група вагалися потім, чи варто залишати цей епізод, це був нелегкий вибір, але врешті-решт інтереси творчості і правда життя – “Ми ж не залізні…” – перемогли.

У випадку зі мною вийшло навпаки – перемогла кон’юнктура. Американці, які профінансували зйомки, не захотіли, щоб у фільм увійшли кадри моєї роботи, бо це дуже нетолерантно – показувати, як на війні убивають людей. З таким підходом їм варто було б спонсорувати фільми не про війну, а про пухнастих котиків (щоправда, тоді б довелося вирізати кадри, як котики полюють на мишей). Штука в тому, що ці кадри – не перші зняті, але майже точно перші викладені в публічний доступ кадри реальної роботи снайпера з тепловізорним прицілом. Мої побратими відмоніторили усі доступні відео подібного змісту, і знайшли лише або полювання мисливців на тварин, або тренування на полігоні, а з бойової роботи – лише масове знищення військовими США з гвинтокрилу бойовиків ІДІЛ, плюс одне малозрозуміле відео, де стрілок явно не уражає ціль. Все. Це відео ПЕРШЕ. В Україні – перше на 100%. І на ньому реальна робота, а не соплі, розмови, переживання чи жарти. І якби це була не моя робота, а когось іншого, я б так само була невдоволена, що ханжество перемогло художній смак і здоровий глузд, і ці кадри до фільму не увійшли. (Від них залишився лише поганої якості звук, з якого взагалі не зрозуміло, що відбувається).

Саме через такі от речі я все життя напівпартизан – щоб не дай Боже не залежати ні від кого. Вперше наступила собі на хвоста й на горлянку, коли почалася війна, бо один у полі не воїн, і не скажу, що мені це дається легко.

Закінчу, як завжди на позитиві: ще раз подякую усім, хто зробив оцей фільм: найкрутішим у світі дівчатам Маші Берлінській і Свєті Ліщинській, оператору Петровичу (Петру Цимбалу), звукорежисеру Сергію Римару, знімальним групам Ірини Цілик й Аліни Горлової, усім дівчатам і хлопцям, які робили цей фільм і жили у ньому, народивши на виході цей божевільний сплав залізної й інформаційної зброї.

Filed under: Статті

Залишити відповідь

*