Статті Коментарі

Білозерська INFO » Повідомлення » Як придбати мою книгу “Щоденник нелегального солдата”

Як придбати мою книгу “Щоденник нелегального солдата”

Книга про мої 2014-2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК “Правий сектор” та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій.

Обсяг книги 584 сторінки (друге видання – 592 сторінки). 360 кольорових фотографій (у другому виданні – біля 400 фото), 13 карт-схем наших бойових операцій.
Тверда обкладинка. Розміри 24×17, товщина 3,5 см. Друк дуже високої якості, яку розміщені тут фото, на жаль, не передають.

Вартість: 400 грн + пересилка Новою поштою, платити можна після отримання.

Для отримання книги необхідно повідомити такі дані: ім’я і прізвище отримувача, його телефон, місто і номер відділення Нової пошти. Ці дані потрібно надіслати на мейл o.bilozerska@gmail.com чи зв’язатися телефоном +380667486613, на якому є Телеграм і Вайбер.

Заздалегідь дякую.
Щиро ваша,
Олена Білозерська,
у 2014-2017 доброволець (снайпер) ДУК ПС та УДА, нині офіцер морської піхоти ЗСУ.

СТОРІНКИ КНИГИ:

ВІДГУКИ І РЕЦЕНЗІЇ:

***********************************

Дочитываю книгу Олены Бiлозерськой “Щоденник (дневник) нелегального солдата”.

Страшная книга. Кто-то должен был такую написать. Получилось у неё. Да, сразу же, чтоб дважды не вставать – это совсем не “война глазами женщины”. Там всё по-взрослому, хотя автор – молодая красивая женщина из интеллигентной киевской семьи. Профессиональный журналист, фотограф, блогер, снайпер, входила в состав руководства “Правого сектора” (была вторым номером в партийном списке на парламентских выборах 2014 года), на Майдане с первых дней, на фронте в Донбассе с апреля 2014 г., ныне лейтенант ВСУ, командир взвода САУ; муж – первый начальник штаба ДУК (добровольческий украинский корпус) “Правый сектор”.

Я имею честь быть знакомым с автором, но так и не понял – хотела ли сама Олена написать ЭТО, или же материал зажил своей жизнью, неподвластной автору. Есть много причин (главные из которых – мой паспорт и моя абсолютная некомпетентность в вопросах войны и мира), которые заставляют меня воздержаться от публичного обсуждения книги. Ограничусь кратким выводом: это следует прочитать.

Марк СОЛОНІН, історик

Дочитываю книгу Олены Бiлозерськой "Щоденник (дневник) нелегального солдата".Страшная книга. Кто-то должен был такую…

Geplaatst door Mark Solonin op Vrijdag 13 maart 2020

**********************************

ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ, журналіст:

**********************************
Почав читати куплену вчора книжку Олена Білозерська “Щоденник нелегального солдата” – хроніки Правого сектора. . Вже бачу, що це не просто хроніка, а атмосферна книжка, пропущена через себе. І наткнувся на просто ошелешуючий епізод, про який мені авторка розповідала, коли я був у них в Правому секторі, але з того часу він вилетів з пам’яті. Книжка нагадала.
Вона стояла на другорядному блок-посту разом з ментами. Правосеки почали обговорювати, що робити, коли раптом шо. Мент їх заспокоїв, мовляв, блок-пост можуть знести лише тоді, коли рухатиметься колонна. А яка колонна на другорядній дорозі?
– А якщо це буде сепар з кулеметом, він же вогонь відкриє.
– Це якщо ми йому будемо заважати, – каже мент, а далі увага, увага увага, – Ми заважати йому не будемо.

…Ще один суперовий епізод із книжки Олена Білозерська “Щоденник нелегального солдата”. Це просто “Декамерон” якийсь:)))) Нагадаю, що це хроніки “Правого сектора”.
Так ось цей уславлений “Правий сектор”, який стараннями російскої пропаганди в хворих уявах ватників був ледь не озброєною до зубів армією, насправді на перших порах був напівозброєним підрозділом.
Раптом їм доповідають, що кілька машин чеченців об’їхали блок-пост і їдуть у їхній бік. Правосеки з тих, хто мав зброю, пішли на позицію і залягли в очікуванні чеченців. Пролежали цілу ніч і вранці мокрі, як хлющі, повернулися на базу. І тут їм доповідають, що “чеченці” це насправді п’яні бійці 51-ї бригади, які на кількох БТРах їздили по спиртне. Дорогою по приколу кричали “Алах акбар!”, тому їх прийняли за чеченців.
Добре, що закінчилося так, як закінчилося. А могли б перестріляти свої своїх.

Юрій ЛУКАНОВ,
журналіст

*****************************************
Сам себе завидую! )
В моих руках потрясающая книга, а рядом со мной — её обаятельный и бесстрашный автор — Олена Білозерська — боевой офицер ВСУ и журналист.
Олена пишет историю во всех смыслах этого слова. Она не просто писатель, а участник войны на Донбассе практически с самого её начала. Много лет мы знакомы на страницах Фейсбука, а теперь встретились очно. И поводом стала книга «Щоденник нелегального солдата», которая буквально на днях вышла из печати. Это уникальный документ! Достаточно только полистать её страницы, чтобы понять всю значимость и уникальность этого издания. Это не просто летопись войны, это дух её воинов — защитников суверенитета, территориальной целостности и независимости нашей родины — Украины.

Сергій БАЗАНОВ,
автор книги «Биткоин для всех», создатель блога Bitcoin Review

******************************************

СХІД У ВОГНІ: «ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА» ОЛЕНИ БІЛОЗЕРСЬКОЇ

Я не люблю, коли мені подають інформацію вибірково, та ще й зі своїми оцінками, тому дуже зраділа, що тепер маю документальний діаріуш, де лише факти, фотографії і карти. До того ж, будьмо відверті, ми не можемо передбачити напевно, що з Україною буде далі, хто писатиме її історію і викладатиме її в підручниках для наступних поколінь. Але є книжка Олени Білозерської. Тепер я знаю правду. І мої внуки її знатимуть.

Перш ніж розпочати свій щоденник, авторка розставляє смислові акценти. Перший. На Донбасі Україна має справу не з сепарами, а з окупантами й колаборантами. Ті, хто першим став на їхньому шляху (до речі, не маючи достатньо озброєння і спорядження!), змушені були не лише вчитися воювати, а й переживати внутрішню трансформацію. Притаманний українцям «повстанський» патріотизм стає державницьким, адже фраза «воювати за Україну» набуває різного значення залежно від епохи: воювати за усамостійнення колонізованої підневільної України vs. воювати за збереження самостійності України під загрозою її поневолення і колонізації. Це другий важливий смисловий акцент: сучасні націоналісти — не руйнівники, а державники.

Хоч я ніколи не занурювалась у мілітарний дискурс, текст прочитала запоєм. По-перше, військова термінологія і професіоналізми в ньому зрозумілі сучасному українцеві, який живе в країні, де йде війна. По-друге, крім документального фактажу, в «Щоденнику нелегального солдата» є живі люди. Прямою мовою — їхні розповіді про себе. Від авторки — те, про що вони змовчали. І червоною ниткою — внутрішній світ самої журналістки, блогерки, снайперки, військової О. Білозерської. Адже Олена не лише знімає війну, вона є однією з них — з тих добровольців, що пішли на війну з перших її днів 2014 року. «Я знімаю впритул бліде перекривлене обличчя. Рани крупним планом. Стогони болю, кров і крики медиків… У ці хвилини мене не луплять по камері лише тому, що не помічають, бо всім не до мене. А сама я себе відчуваю циніком і моральним виродком. Мені хочеться закинути власну камеру в дальні кущі. Але ж не закидаю, і навіть не вимикаю… І думаю при цьому, що це і є справжня війна, яка має бути зафіксована».
Дякую, Олено, це потрібно фіксувати. І про це необхідно читати.

Леся МОВЧУН,
письменниця

**********************************
…Могу с полной ответственностью сказать: эта книга – must read по российско-украинской войне. Главное ее достоинство – она абсолютно правдивая, а не пропагандистская. Олена, три с половиной года воевавшая добровольцем и собственноручно уничтожившая не менее десятка русских оккупантов, не пытается лакировать действительность в угоду патриотическим мифам, что выгодно отличает ее от ряда других известных украинских авторов (не буду называть имен). Так что, вероятно, вышиватников ее “Дневник…” разозлит не меньше, чем ватников.

Юрій НЕСТЕРЕНКО,
поет, письменник

******************************
Зустрівся з колишньою колегою-журналісткою Olena Bilozerska, яка з початку війни на фронті – спочатку у добровольчому підрозділі, де зокрема була снайперкою, а тепер – офіцер ЗСУ. Оленка написала унікальну книгу “Щоденник нелегального солдата”. Де всі діалоги з побратимами не відтворено з пам’яті, а розшифровано з сотень годин відео, яке авторка записувала під час бойових дій. Купив, почав читати. Страшно. Цікаво. Дуже раджу.

Вахтанг КІПІАНІ, журналіст, історик

*****************************************
В эту среду мы на Майдане встретились с Оленою Білозерською. Наше знакомство началось в 2014 году с Правого сектора. В прошлом она была журналистом, общественным активистом, снайпером ДУК, а сегодня она офицер-артиллерист ЗСУ. Но умения писать Олена не лишилась. Более того, она написала и издала книгу “Щоденник нелегального солдата”. 600 страниц истории войны за Независимость Украины. Истории борьбы и сопротивления тех, кто непосредственно принимал участие в остановке российского вторжения и в уничтожении ихтамнетов. Истории побед над росийско-сепаратистскими силами и трагические истории потерь. Сотни историй, фотографий, диалогов и свидетельств. И все это собрано под одной обложкой. Я посидел пару вечеров над этой книгой. Она стоит того, чтоб дочитать ее до конца и оставить в своей библиотеке.
Щиро дякую тобі, посестро, за цю книгу.

Борислав БЕРЕЗА, політик

*******************************************

Тільки сьогодні отримав книгу, прочитав вже третинку десь і можу лише сказати що книга просто надзвичайна. Документальна книга яка просто захоплює дух. Фотографії додатково допомагають перенестися в описувані місця!
Я рідко зараз читаю пригодницькі історії, але Ваша книга викликала спогади дитячі від Пригод Тома Сойєра чомусь. Тільки то була історія вигадана, а це справжнє життя. Трішки недолуге порівння, але поки іншого немає. Може як дочитаю до кінця – сможу краще описати.
Буду чекати другу книгу після перемоги!

Роман ХОМЕНКО

****************************************
Дякую Олена Білозерська за книгу. Так.. про війну не люблять розповідати.. але дякую , Олено, за можливість почути правду. Від себе – дякую за мужність! Дякую за службу.

Людмила ОЛЬШЕВСЬКА, волонтер

***************************************
Такі книги мають бути в бібліотеці кожного. Це наша історія. А завдяки Олена Білозерська ми можемо дізнатися як все було насправді.

Тетяна ГОЛОВКОВА

*******************************************

НЕ ПРОПУСТІТЬ “Щоденник нелегального солдата” від Олена Білозерська Це чи не найкращий приклад військової документалістики.
Не дивіться на дати – все, як у цю мить. А якщо помічаєте дати – згадуйте. Що робили у ті дні? Що купували/тягли/відправляли? Кого лікували/доглядали? Кого хоронили?
У мене не виходить читати Щоденник сторінку за сторінкою, – скакання по змісту, синхронізація тих подій/боїв/діалогів з київським життям, зі світлинами і супутниковими мапами. Особлива інформаційна цінність – у наведених схемах бойових операцій (у кінці книги).

Оленка – відеолітописець Майдану, ДУК/ДУА ПС-доброволець. Одна із тих, перших і нелегальних. Нині – офіцер ЗСУ, морський піхотинець, – з пройденими бойовими лихами, гірким досвідом втрат і десь віднайденими силами на десятки годин бойових навчань.

Безмежно шаную Олену за те, що свого часу відмовилась від участі у прилизаних історіях во славу Білого Вождя у виконанні Крука.
Така вона, українська війна: одні гинуть нелегалами в окопах на рідній землі, інші – монетизують пару бойових місяців задля політичної утопії.
Ця книга була запрограмована на правду і на постійне відчуття реальних подій у реальному часі. Лишіть її дітям і внукам.

p.s. І ще: хочеться від Олени фільму. Дуже хочеться.

Світлана КОВАЛЕВСЬКА

**************************************

Дякую, пані Олена, за можливість повернутися у часі, коли все було чорно-білим, та зрозумілим, де Правда, а де, – Ні. Дякую за можливість, хоча б подумками, знову побути з друзями-Правосєками, яких вже немає серед нас… Дякую за те, що Ви є, за те, що дали мені цей ковток свіжого повітря…

Ярослав ГЛУШАЄВ

***************************************

Друзі, заохочую вас придбати книгу Олена Білозерська – Щоденник нелегального солдата.
Людська память з часом стирається тому документальні, зафіксовані по-свіжому, факти так важливі.
Книга містить фото, карти, іллюстрації.
Якщо ви хочете знати, як ставали і служили добровольцями, як пройшли перші найгарячіші роки війни, яке життя на передовій – це одна з книг яку варто прочитати.

Марія БЕРЛІНСЬКА, громадський активіст

***************************************
Книга, що написала Олена Білозерська то це історія, це дійсно історія… Саме головне для мене там є це то як я познайомилася з Анатолій Котеленець і коли наша донька запитає “мамо, тато розкажіть де ви зустрілися” можно відкривати цю книгу і читати)))
Не кожна дитина може прочитати історію кохання своїх батьків у книзі.
Дякую тобі Олено!!!

Вікторія “Фортуна” КОТЕЛЕНЕЦЬ

****************************************
Почав читати…
Побачити історичні події очима учасниці, талановитої журналістки Олена Білозерська ви можете у цій книзі.
Деталі, яких не знали, тепер із перших вуст.
Друзі!
Дуже рекомендую придбати книгу!
Не пошкодуєте!
Це фактично документ написаний захоплююче цікаво.

Віктор РОМАНЮК

*********************************
Це просто кубометри документалки, емоцій, подій, вражень з московсько-українського фронту.

Сергій ПАСІЧНИК

*************
Це той досить рідкісний випадок, коли автор – не тільки безпосередній учасник подій, але й талановита письменниця і з відповідальністю про потребу ретельного опису таких важливих подій в історії України.
Читається легко, книга хоч і документальна, але написана з певним художнім почерком, тому сподобається навіть любителям художньої літератури.

Rostyslav Kos

**********************************
Читаю з захопленням цю унікальну книгу! Вона документальна,але дуже особиста,як і має бути щоденник..Безліч чудових фото,до того ж є карти.

Інеса БАБЕНКО

************************************
Бажаю міцного! Прочитав! Дякую, від всього серця! Дуже багато знайомих подій і людей! Навіть пригадав, як бачив Вас на «Зеніті» на початку 15.
Дуже цікаво, серце колотилося весь час, чесно!

Дмитро А.

**********************************

Почала читати.Пробирає, капец.Багатьох знаю особисто.А нарахунок командира,що він з мого міста Умань,вперше чую.Для мене це шок!Я не знала навіть. Цікаво було б з ним колись зустрітись.Дякую тобі за книгу!Для тих хто в темі, вона вражає.А тим,хто далекі від війни,очі розкриє на багато речей.Молодець,що написала.Це наша історія.Донька моя стоїть вже в черзі за книгою)

Світлана СКЛЯРЕНКО

********************************

Почав читати- не можу відірватися, мабуть нема у ветеранських мемуарах більш ілюстрованої та хронологічно чіткої книги. Це- безцінний скарб для істориків майбутнього.

…Останнім часом, читати майже ніколи: робота, побут, різні клопоти…АЛЕ!!! Деякий час тому придбав книгу відомої журналістки, блогера, а від початку Визвольної Війни- бійця добробату та , згодом, офіцера-артилериста ЗСУ, Олена Білозерська “Щоденник нелегального солдата”. Автора досить добре пам”ятаю, ще по передвоєнним патріотичним двіжухам. УНСО- до штурму, всєдєла. Завжди слідкував за її дописами. Шо вам сказати, книжка- супер. Такої змістовної ( майже 600 сторінок), майже по днях ілюстрованої( більше 360 фото), із схемами боїв, книжки про Війну-я ще у своїх руцях, жодного разу не тримав!!!! Колосальний труд! Чітко видно, дуже фаховий підхід авторки(при чому, саме як журналіста), у намаганні якомога точніше все зафіксувати для історії. І це, повірте, справляє неабияке враження. Прочитав із захватом до останньої титли! Одразу кидається в очі, шо писалося із максимально можливою правдивістю. Розкриті багато різних, скажімо так, не дуже героїчних моментів, які трапляються із різними людьми, як безпосередньо на війні так і по-за нею. Бо це і є життя. І сміливий в бою боєць-може виявитися негідником по життю. А талановитий командир-спокійно займатися мародерством. Це реалії війни. Так було завжди, в усі віки. І спроби приховуати і камуфлювати”незручні” моменти, при написанні документально- історичної книги, значить ніщо інше, як спотворення ПРАВДИ. Це одразу було б помітно. Тому ЧЕСНІСТЬ цієї книги-ще один її беззаперечний плюс. Можу із впевненістю сказати, шо ця праця, повинна бути в кожного, хто цікавиться історією та Добровольчим рухом. Дає чітку картину того із чим ми стикнулися у 14 р та що могли протиставити. Вклоняюсь. Раджу. Дякую.

Андрій КОБЗАР

**********************************
Мої враження після прочитання книги.

Це те що не відпускає, навіть коли не читаєш.
Кожна глава як кульмінація. Щось подібне хотілось мати вже давно, але по факту
книга перевершила сподівання. Особливо вражають світлини того, про що читаєш.
Окреме захоплення Вашими побратимами.
Античні атланти сучасності, що тримають на собі землю.

Володимир БУРИЙ

**********************************

Начала читать, хоть я русскоязычная, события о которых не знала, захватывают с головой. читается легко, слог современный и проникновенный. Спасибо Вам, Олена.

Олена ЛАДИК

**********************************

Відмінна книга про Справжніх Захисників України,вмотивованих, сміливих, сильних. На диво якісне видання, що супроводжується дуже якісними світлинами, потрібним обсягом картографічного матеріалу і іменами бойових побратимів ДУК ПС. З огляду на ревізіоністську політику існуючого керівництва рекомендую до бібліотеки кожної української родини. Щоб пам’ятали про тих, хто свідомо зламав нахабні задуми кремлівських верховод. Тих, кого якнайбільше потребує наша держава…

Jurgen GRAAF

************************

Чудова книжка. Дуже сподобалась. Політична ситуація на початку війни дуже нагадує теперішню) а ще рівень емоцій нижчий ніж в “Сліди на дорозі” чи “Грязь. Хакі” що трохи неочікувано 🙂 а так все дуже цікаво. Люблю різні схеми, якби вони були одразу там де про них написано – було б зручніше ( бо частину навіть не помітив). Але це дрібниці. Дуже дякую за твір і за роботу в цілому 🙂

Андрій СОКОЛЬСЬКИЙ

************************

Книгу приобрел, но еще не начал читать так как дочитываю книгу Пианиста, гранатометчика батальона ДОНБАСС) очень понравились цветные фото, карты, интервью в начале книги…классно найти себя на фото хоть и в балаклаве))) на самом деле то что вы делали это больше чем книга – сложно оценить в словах вклад вашей группы…Вы очень крутые ребята!)))

Максим

**************************

Вже купили і читаємо – у захваті! дякуємо, Олена – щира і правдива книга!

Ольга ДУБИНА

**************************

Книжка неймовірно якісна і написана гарною мовою, з кількох прочитаних сторінок дізнаєшся значно більше, аніж з усіх ЗМі .В цю мить ця книжка зі мною і з підписом пані Олени, за який дуже дякую.

Віктор АВРАМЕНКО

**************************
Нещодавно мав за честь познайомитися з приємною та чудовою жінкою.
Побільше б таких матерів як Марія Павлівна – і наша країна не була б у такій дупі.

Найбільше довіри в людей нашої країни – до військових (президент лише на третьому місці і швидко втрачає свою надуту популярність).
Проте є люди, на плечі яких звалилося не менше відповідальності, аніж на військових. Які, якщо можна так сказати, й склали з себе нові збройні сили (кістяк).
Погляд від тих, ким затикають дірки.

Мирослав ЛОГІЙКО

***************************
Вітаю, Оленко! Отримала книгу і відразу її прочитала. Гарно ти написала – чесно, розумно і цікаво. Дякую за згадку й автограф! Для мене це особливий час життя. А ви всі – особливі люди.

Алла МЕГЕЛЬ, голова прес-центру ДУК ПС та УДА у 2014-2016 роках

****************************

Саме те, що треба. Чітко, логічно, інформативно і при цьому це живий текст, який дихає, мислить, відчуває. Поки, для мене особисто – це найкраще з того, що я читала – писане учасниками цієї війни про цю війну. Обнімаю Вас. Беру на себе нечуване нахабство – подякувати від імені історії та наступних поколінь:) Хроніка з уст розумного очевидця – найкраще у цьому випадку.

…Офіцер-артилерист Олена Білозерська на війні із весни 2014 року.
ЇЇ текст не просто читаєш, за ним – бачиш, чуєш, відчуваєш … і починаєш більше розуміти.
У ньому немає істерики і надриву, у ньому відчувається правда і повага.
Книга ставить багато запитань, але водночас руйнує міфи та упередження, дає можливість зрозуміти, чому почалася ця війна і як її можна завершити.

Ірина ШТОГРІН, журналіст

Стаття Ірини Штогрін про книгу “Щоденник нелегального солдата” на Радіо Свобода:
https://www.radiosvoboda.org/a/bilozerska-shchodennyk/30254897.html

****************************
Пані Олена, дуже дякую за книгу! У школі почався місячник з читання, в рамках якого батьки кожен ранок приходять і читають якусь книжку всім дітям в класі. Я читав вашу. Спочатку розказував сам, звідки я вас знаю, чому довіряю, а потім запитав, що вони роблять коли їм нудно. Після цього дуже гарно зайшов епізод, коли бійці Аратти дуркували з маскою майстера Йоди та іншим. Діти аж сміялися. Пояснював їм військовий сленг, який сам знаю.
Показав фото Ватничка і Ефку – дівчата охали.
Закінчив епізодом про сина Вольфа, як він не хотів вчитися і батько забрав його на війну. І словами, що за те, що поки ви тут мирно вчитеся, майже щодня хтось віддає своє життя. Одна вчительна навіть думає вас запросити на особисту зустріч з дітьми. Дам їй ваші контакти…

Віктор ЧМЕЛЬ

***************************

Дочитав Вашу книгу. Дякую! Не поспішав. Розтягував. Хлопці Ваші реально круті. А як склалась іх доля зараз? І ще, там в кінці мені не дуже сподобалось, як Ви написали. Кулеметник сам винуватий, що загинув, бо був п’яний. Він загинув, бо його вбив ворог, а не горілка. У мене плимінник три роки на війні снайпером був. Прийшов додому, а хата пуста – жінка кинула, мама(моя сестра) померла, батько найшов іншу. Рік, як помер від інсульту. А сусіди, казали, що горілка винна. Не горілка- війна. І ше, в наступному виданні уточніть по підрозділу Санта, а то вони читають і кажуть, що такого конфлікту не було. І іншого підрозділу Санта не було. Ну це так.. наразі чекаю книгу від Санти. Має скоро вийти. Дякую!

Олег ДОБКО

***************************
Прочитав вашу книжку сам і віддав друзям. Важаю Ви зробили дуже потрібну справу, пишіть ще. Інформаційну війну ми програємо повністю. А це дуже важлива складова. Дуже цікаво було дізнатись думки ваших друзів і чоловіка. Вони майже повністю збігаються з моіми.

Особливо сподобалось у самому кінці читати про задвохсочених сепарів. Я дивився ці відео з вашоі гвинтівки на Цензорі раніше.
Ми трохи розминулися з Вами в Мар’інці. Мій мінометний розрахунок був біля Податковоі, декілька сот метрів від Інтернату. Лупили по кінно-спортивному комплексу і шахті Трудівській.

Олексій ДРАЧОВ

****************************

Рівно два місяці тому мені пощастило придбати книгу “ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА” (ЩНС) прямо з рук автора (Олена Білозерська), чарівної жінки, відомого журналіста і досвідченого воїна.

ЩНС – це непроста книга. Це роки смертельних небезпек, організаційних відчаїв, побутових складностей, переживань рідних, розчарувань в людських якостях (перш за все – в недалекоглядності), і водночас це козацька завзятість в боях, захоплення талантами і характерами вояків, героїчно-безкорисною допомогою волонтерів, це справжнє щастя від елементарного допуску на передову, це постійне засвоєння нових професійних навичок, це дружній безбашенний концерт під обстрілом, і маса специфічного але щиро-веселого військового гумору.

Книга об’ємна, як енциклопедія, тут багато життєвих кольорових фото. Можна відкрити її в любому місці і зачитатися.
Читаючи ЩНС сьогодні, восени 2019 р., про розведення військ в недалекому 2015 р., відчуваєш щось схоже на “дежа-вю” і розумієш, що історія знову і знову повторюється.

А ще, це книга з доповненною реальністю, бо пані Олена веде свій канал на Youtube https://www.youtube.com/user/bilozerska/videos , і там є багато відео-епізодів, які детально описані в книзі.

Взагалі історію нелегальних солдат-добровольців, які попри всі перешкоди вийшли на захист Батьківщини, можна порівняти з дією імунітета живого організму, коли на протидію інфекції рефлекторно з’являються антитіла. Це означає, що організм з іменем Україна живий, але наша рана все ще залишається відкритою. Можна без кінця “збивати температуру” розведенням військ, але хвороба не мине, поки не буде локалізована.

Вам низький уклін, всім захисникам України, волонтерам за безкомпромісну ініціативу в захисті всіх нас від підступного ворога! Респект і уважуха пані Олені за відкрите і чесне висвітлення подій 2014-2017 р.р.
Вважаю, що книга варта перевидання з перекладом на інші мови. Тут багато цінної інформації, широко невідомої.
Всім небайдужим, рекомендую придбати ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА з автографом автора, і без комісії магазина 🙂

Артем КОЗЛОВ

**********************

З захопленням читаю вашу книгу. Читаю по кілька сторінок вечорами. Вже на фото без читання коментарів впізнаю Вольфа, Шведа, Каталонця…
Розумію, який це великий труд і посвята воювати за нашу країну і усвідомлюю ціну, яку платить кожний наш оборонець. Вірніше більше починаю розуміти, бо ви описуєте те, що ніде не висвітлюється.

Дочитав якраз до сторінки, де ви згадуєте про мої і моїх колег телефонні поради в лікуванні тварин, які вас там супроводжують. Дякую. Приємно було бути корисним.

Складні часи настали і продовжуються. Дивний вибір наших громадян на виборах зробив Україну ще вразливішою. Але сподіваюсь на те, що вже є критична маса тих, для кого Україна, її існування, незалежність, успішність є пріоритетами. І ця “могуча кучка”, вірю, витримає і переможе.

Ще, коли читаєш, відчувається недосказаність того, про що сьогодні не можна говорити вповні і навіть ризикованість висвітлення того, про що ви написали. Бо зараз в країні значною мірою дорвались до влади москвомозкі, які рвуться судити вчинки людей із своєї, україноненавистої точки зору.

Тому вже внутрішньо очікую однієї з ваших наступних книжок, яка вийде за 5 – 10 років, де можна буде більше відкритися помудрілому суспільству. І, звичайно, бажаю вам, щоб за вашими книжками з’являлись сценарії, а потім фільми.

Андрій КУРАЧ, ветеринарний лікар, м.Львів

************************************
Сьогодні дочитав книгу, дуже сподобалася, читав із захопленням. Бачив згадки і про моє місто, я з Умані. Різні моменти в книзі. Цікаво де баба пасла 15 кіз, в місці де йде війна.

Олександр МУЗИКА

************************************

Прочитала книгу Олени Білозерської “Щоденник нелегального солдата”. Майже 600 сторінок! Але знайшла час і прочитала, бо для мене це важливо. Вражена! Книга Олени – це фактично оголена правда про війну. Її війну. І нашу. Найперше, що вражає, це гранична чесність та відвертість автора. І щодо себе. І щодо своїх побратимів. І щодо місцевих жителів. І щодо буднів війни. Тут немає пафосу і зайвих емоцій, немає прикрашання і спеціальної героїзації. Є звичайні будні війни. Страшної війни. Олена відверто пише про лінощі, алкоголізм і мародерство, яке, на жаль, траплялося і серед добровольців. Настільки відверто, що інколи я думала: а от про це, може, й не варто було? Але так само правдиво вона розповідає про мужність, взаємо підтримку і справжній героїзм – без захвату, як про щось звичайне.

Те, що жінка – воїн після боїв, ворожих обстрілів, втрати своїх побратимів, добових чергувань і розвідвиходів у спеку, в холоді і на морозі, скрупульозно записувала події, знімала відео, фотографувала, не може не вражати.
Відкриття для мене особисто: до Майдану в Україні було чимало людей, які були впевнені, що війна з Росією буде. Рано чи пізно. І цілеспрямовано до неї готувалися, проходячи вишкіл на полігонах. Саме вони стали першими добровольцями. Переконаними. Мотивованими.

Завдяки Олені зовсім по-іншому, глибше розкривається постать Дмитра Яроша, який для мене завжди був якимсь схематичним.

Вважаю, що “Щоденник нелегального солдата” варто було б прочитати, насамперед, президенту Зеленському, його прес-секретарці, міністрам, депутатам Верховної Ради. Для розуміння. Щоб не смішити людей дурними заявами на кшталт: “Я не начну войну на Донбассе…”.

Зараз з’явилося вже багато книг про війну. Всі вони по-своєму цікаві. Але важливість і цінність “Щоденника нелегального солдата”, як і видання “АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви” (свідчення кіборгів) у їх стовідсотковій достовірності. Правдивості і неприкрашеності. Бо з кожним роком з’являтиметься більше спогадів, більше художніх творів про війну, які обростатимуть міфами, покриватимуться глянцем. А щоденник Олени Білозерської, яка захищає свою Батьківщину з перших днів війни і захищатиме, за її словами, до перемоги, залишиться правдивим свідченням для істориків, дослідників, режисерів документальних фільмів. Для майбутніх поколінь, як вона того і прагнула.
Дякую, Олено! Бережіть себе!

Світлана ЄРЕМЕНКО
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1714746708660724

**************************************

Олена Білозерська: “Щоденник нелегального солдата” – три роки спогадів, незручна правда та “наша звичка до війни”

У книзі снайпера-добровольця Олени Білозерської, яка тепер служить офіцером-артилеристом у морській піхоті ЗСУ, фронтові будні описуються незвично правдиво, без намагань перетворити живих людей на ідеальних “сонечок”. Автор зізнається: писати про негатив було важко. Але необхідно.

“ПОЧИНАЄТЬСЯ ВЕЛИКА ВІЙНА”

“Одного дня я зрозуміла, чому ті, хто воювали, не люблять розповідати про війну. Ніхто й ніколи не пояснював мені цього, це просто вважається правилом доброго тону, що справжні фронтовики про пережите мовчать, а теревенять тільки липові, фейкові ветерани. А потім я зрозуміла: справжні фронтовики знають правду, яка настільки сильно відрізняється від “офіційної версії”, що говорити її в радянські часи було небезпечно для життя, – одразу пояснює вона у коротенькій авторській передмові до свого щоденника. – Зараз часи м’якші: розповівши всю правду, ти ризикуєш всього-на-всього розсваритися з купою людей, які тобі особисто нічого поганого не зробили, і безкоштовно подарувати ворогові розкішний матеріал для пропаганди”.

Але попри таку перспективу, вже на першій з шести сотень сторінок власних спогадів про війну Олена Білозерська обіцяє: “У цій книзі буде правда і тільки правда”. Обіцянки вона дійсно дотримується.

Після передмови Олена трохи розповідає про головних дійових осіб книги – кожного зі своїх побратимів із загону “Вольф” Української добровольчої армії; заздалегідь відповідає на “передбачені питання” на кшталт “Як ви стали снайпером?”, “У бою страшно?” та “Чи складно бути жінкою на війні?”; пригадує загиблого на Грушевського 22 січня 2014 року Михайла Жизневського (Локі)… і перемогу Майдану – перемогу, з якої “починається велика війна”.

“…Ввечері 18 лютого до мене зайшли Вольф і поранений в голову уламком гранати Каталонець, хлопець з нашої групи (…) Я перев’язувала його на кухні, а Вольф казав, що цієї ночі Майдан впаде, і вони з тим мізером зброї, який є, підуть на прорив і відійдуть на Західну, до Сашка Білого, щоб звідти партизанити. Мене з собою не брали – у мене ж навіть зброї не було. “А ти приїжджай потім у Рівне. Вийдеш на центральну площу, запитаєш, де знайти Білого. Через нього знайдеш нас.
А тепер – все. Цілком несподівано ми перемогли. Всі обласні адміністрації визнали нову владу. Після трьох місяців боїв зараз і партизанської війни в майбутньому раптово настало мирне життя, і що ми будемо з ним робити?
“Як що робити? – сказав Вольф. – Бігом іти в “Мілітарист” і купувати з форми і снаряги, кому чого не вистачає. Тому що скоро все розметуть, залишаться голі полиці. Починається велика війна. На Майдані БТР згорів, а скоро будуть горіти танки…”

І дійсно – вже дуже скоро, у квітні 2014 року, Олена Білозерська приїде у “місто, яке незабаром стане форпостом”, у тодішній Дніпропетровськ, до інших бійців “Правого сектору”. Далі будуть блокпости, докладно описані “зачистка Красноармійська” і взяття Маріуполя, Карлівка, Слов’янськ, бій за Водяне, взяття Авдіївки наприкінці липня 2014, Амвросіївка, Савур-Могила, Мар’їнка… Безкінечні події найнасиченішого літа війни.

“Мені від початку було зрозумілим, що писатиму книгу, тому що в мене давня пристрасть – бути свідком історичних подій і їх фіксувати усіма можливими способами. До того ж, я до війни 10 років була журналістом і блогером, тобто, писати вміла, – розповідає Олена у розмові з Цензор.НЕТ. – Інша річ, що я не думала, що війна так затягнеться, і була налаштована писати мемуари після її закінчення. Так воно ніби й прийнято робити. Але в кінці 2017-го, коли я приїхала до Києва вчитися на офіцерських курсах, головред “Цензора” Юрій Бутусов переконав мене, що такі книги потрібні вже. І я її написала…”

“ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ”

“…До нас на базу привозять тіла вісьмох загиблих в автобусі. Майже у повній темряві, освітлені тільки увімкненими фарами автомобілів, стоять колом всі наші бійці. (…)
Вольф стоїть зі страшним обличчям, кривить рота. Після молитви бере слово:
– Увага, батальйон! За останні кілька днів ми маємо підтверджені випадки катувань, розстрілів наших полонених. Тому силою наказу начальника штабу корпусу наказую: полонених не брати. Цей гріх перед Богом я беру на себе!”

У цих рядках про 17 серпня 2014 року, у словах “полонених не брати” – також правда війни, про яку говорити часто не заведено. Як і на сторінках про полонених бойовиків, яких добровольці свого часу все ж таки утримували замість “уповноважених структур”. Або ж як і у розповідях про поранених бійців, говорячи про яких зазвичай обмежуються чимось на кшталт “тримався мужньо”.

“Найважче мені було писати главу про важке поранення мого побратима Центуріона, – зізнається Олена Білозерська. – Мені здавалося неетичним у подробицях описувати страждання людини, якій відірвало ногу. Коли я потім дарувала йому книгу, у мене теж був цей блок, я просила у нього пробачення. Але він сприйняв цілком нормально, сказав, що я просто написала, як усе було”.

“Ну, і важко, звичайно, про негатив було писати: п’янки, крадіжки, вживання наркотиків… Щоразу замислювалась, де та межа, до якої ще можна писати, а після вже ні…” – додає вона.

Втім, описи, наприклад, “п’янок” у щоденнику Олени Білозерської – це не критика чизасудження окремих людей чи підрозділів і не намагання, як це іноді трапляється, “порівняти” ЗСУ та добровольців на користь останніх. Це проста констатація фактів, прості описи буднів – бо так буває. І доволі часто.

“…Мені одразу ж пропонують випити – з-під матраца витягнуто пляшку 700 мл. Тутешні бійці пишаються, що вони не аватари – мабуть, до поросячого вереску не напиваються, але потроху вживають, схоже, постійно. Відмовляюся – на бойових не п’ю. Розглядаю бліндаж. Він глибокий і затишний за мірками передової – в ньому є не лише буржуйка, на якій стоїть чайник і навколо якої розставлене взуття, таке брудне й мокре, як може бути лише на Бутівці – в ньому навіть є телевізор.
Якість сигналу, звичайно, дуже погана, але сама його наявність тут дивує. На облицьовану дошками стіну повісили килим, на нього – дитячі малюнки, металошукач і “муху”. Усі продукти підвішені під стелею – цієї зими просто засилля мишей, вони зжирають все, стрибають по сплячих бійцях і кусають їх.
Один із бійців готується заступати на варту. Вдягає на себе автомат (в розвантажці у нього ріжків 12), бере кулемета, за плече вішає РПГ, під пахву бере кілька пострілів до нього. Додамо сюди гранати – і боєць готовий. Іде на пост. І весь час, поки там стоїть, він веде війну з невидимим у термряві противником. “Він, напевно, випив, – кажу я. – Може, заберете, підміните його?” – “Та навіщо? Йому всього хвилин 40 залишилось”. Противник весь цей час вражено мовчить. Потім, як завжди, коли на пост заступає наступна зміна, починається отвєтка…”

“БАЧУ ДВІ БІЛІ КАСКИ. ДОЗВОЛЬТЕ ВІДПРАЦЮВАТИ?”

“Яка сторінка з майже 600 для мене найважливіша? Усі, мабуть. Бо інакше я не писала таку “цеглину”, поскорочувала б, залишила б тільки найцікавіше для читачів – ну, як я собі уявляю, що для них найцікавіше. Коли писала, розуміла, що вдруге навряд чи візьмуся перелопачувати свої архіви, бо це титанічна праця, – ділиться Олена. – Думала: напишу по максимуму, щоб воно зберіглося, а для публікації потім скорочу. Але рука не здійнялася”.

І добре, тому що саме завдяки цьому у щоденнику Олени залишилися не лише описи важливих боїв, перебігу фронтового життя та реальної роботи снайпера, а і, наприклад, десятки зовсім коротеньких, але дуже характерних та влучних замальовок.

“…ОБСЄ на передку часто називають “обсосами”. І добряче не люблять. (…) Армійський снайпер по рації викликає командира: “Бачу дві білі каски. Дозвольте відпрацювати?” – “Ти що, …! Не можна, звичайно!”. Кілька годин по тому командир, що вже заспокоївся, напівжартома сварить цього снайпера: “Чи ти ж не дурень? Вони ж усі рації слухають. Треба було просто мовчки відпрацювати…”

“…-Заходжу до сусідів, сидить сусід за столом. “Гелетейка” (уніформа “пікселька”), тєльник, в одній руці цигарка, в другій пляшка горілки – з “АТО”, блін, приїхав!
-Ну, і як там в АТО?
– І не кажи, твою мать! Стріляють! Не встиг відійти покурити – бабах! Прилетіло. Вони нам – бабах! Ми їм – бабах! – і далі в тому ж дусі розповідає півгодини, посьорбуючи горілку. Закінчує розповідь прекрасною фразою:
-…бав я більше їздити у те СЕЛІДОВЕ!

Для тих, хто не в темі: Селідове від лінії фронту кілометрах у тридцяти…”

Чия реакція на фронтовий щоденник на даний момент приємно вразила його автора? “Відомого історика Марка Солоніна. Це російський ліберал антипутінських поглядів, який нещодавно перебрався до України, – відповідає Олена. – Найперший примірник моєї книги, який був проданий – був придбаний саме для Солоніна, його знайомим. Після того Марк написав мені, і ми зустрілися. Він уже прочитав більшу частину книги – росіянин читає українською! – і він сказав, що вона справила на нього враження, що добре написана. Цей відгук ще більш цінний, якщо врахувати, що Марк не поділяє ні націоналістичних, ні “мілітаристських” поглядів”.

Але це лише перші ластівки. Білозерська каже: книга ще “не дуже широко розійшлася”. Попереду, зауважує вона, і, можливо, негативні відгуки – ті самі, про які йшлося ще у передмові. Але поки що – таких не було.

“…Ми збираємо осколки, що прилетіли до нас у двір, вони боляче обпікають руки, ми скрикуємо, лаємось і сміємось. Це наш протест, це наша туга, це наша звичка до війни. Це наша спроба зробити так, щоб знову стало цікаво. Це наш сніданок у бастіоні Сен-Жерве (…)
Ми вже розуміємо, що скоро розлучимось. Наш підрозділ, як і весь добровольчий рух, приречений. І далі нас чекають зовсім різні долі. (…) Надійно прикривати один одному спину в бою і бути надійним другом по життю – абсолютно різні речі, не завжди навіть сумісні. Післявоєнної дружби не буде, буде пам’ять. І дика радість при зустрічах. Ми зустрінемося, друзі мої. Обов’язково зустрінемось.

Пригнувшись, у двір забігає Іраклій в касці і бронежилеті, і навіть не добігши до порога, каже: “Вольф мне так и сказал: они не попрятались в подвал, они стоят и смотрят на все это!”…

“…Я в момент, коли ця книга готується до друку, служу офіцером-артилеристом у морській піхоті ЗСУ – командиром вогневого взводу САУ. 13 жовтня 2018 року президент підписав указ про відзначення 25 добровольців УДА державними нагородами. Мене відзначено орденом “За мужність” III ступеня. Однак статусу учасників бойових дій і можливості легально перебувати на фронті добровольці УДА і ДУК ПС не мають і досі.
Для всіх нас почалося нове, інше життя. Можливо, колись я напишу про нього другу книгу.
Наша війна триває. Без перемоги ми з неї не підемо…”

Валерія БУРЛАКОВА, “Цензор.нет”
https://censor.net.ua/ua/resonance/3159272/olena_bilozerska_schodennyk_nelegalnogo_soldata_try_roky_spogadiv_nezruchna_pravda_ta_nasha_zvychka

***************************************
Книгу Вашу я прочитала і щиро дякую за неї. Признаюся, що в ній багато позначок олівчиком (я філолог ), але це не головне. Головне те, що це перша в історії сучасної України книга – хроніки війни. Від однієї особи. Про “роботу” одного підрозділу. Просто правда про війну. Неможливо оцінити значення!
У мене враження, що я знаю Вас особисто дуже близько! Книжка мене чекала щодня на робочому столі коло комп’ютера (можна додати, що в “робочому кабінеті” – на кухні ), я зранку і ввечері, коли приходила з роботи, віталася з Вами: “Доброго ранку, Оленочко!” чи “Добрий вечір, Оленко, зараз все пороблю і сяду читати”.
Ще раз ВІТАЮ! і ДЯКУЮ!

Люба КОЗАК

***************************************
Доброго вечора, пані Олено. Пишу, щоб подякувати за книгу «Спогади невідомого солдата». Вона рятує.
Після крайньої ротації, де абсолютна тиша і халатність військових, в депресію затягнуло. А тут трапилася ця книга. І вона рятує просто. Міні-світ, де усі свої й в правильному місці. Ви чудово пишете, й детальність приголомшлива. Дякую величезне! І якщо можливо, я б написав ще більш розгорнутий відгук. Бо дуже зворушила книга, просто нині боюся, що вона скінчиться через 300 сторінок…
Ця книга, цей спогад й водночас історичний документ… він, він рятує. В цій книзі можна заховатися. Бо там УСЕ правильно й УСІ люди також правильні. Там немає байдужого й байдужих. Ніби вдома опинився. Дуже безпечно.
Так, ця книга стала вкрай доречною після крайної ротації на передову. На звичайні позиції, де нічого не відбувається, де навіть спостерігати вже “западло”. І це дуже вдарило по настрою, по поглядам. Оця всепрониклива байдужість – вона вбиває страшніше за зброю. А книга взяла і врятувала – бо там не байдужі. І розумієш, що ці люди і нині такі, і таких ще є, таких ще буде. Тому, повоюємо!
І окремо захопила детальністю. Бо я ніби як історик, на папірці “диплом” принайні написано. І ця детальність, інформативність – унікальна. Це майбутнє історичне джерело для робіт з історії війни, історії ДУКу та УДА, історії групи Вольфа. Колись були руські та литовські літописи, потім козацькі літописи Грабянки чи Величка, далі існував “літопис УПА”. А Вашу книгу можна сміливо зараховувати в розряд “літопис УДА”. Однозначно.
Зараз я на 303 сторінці, з олівцем – підкреслюю важливе. І мені страшно. Страшно, що я її незабаром дочитаю. І де тоді ховатись?
Дякую Вам за цю книгу. Це надважлива річ з точки зору історії, літератури та інфовійни. Дякую.

ПУБЛІЧНИЙ ВІДГУК ТОГО Ж АВТОРА:

Декілька слів про надзвичайну книгу.

В 2019 році вийшли друком спогади журналіста, добровольця та офіцера Збройних Сил Олена Білозерська – “Щоденник нелегального солдата”. Отож. Це книга, це спогади і це ж, водночас, історичне джерело.
Як книга – вона рятує. Просто рятує і все. Бо в цій книзі можна заховатися від сьогодення. Адже там УСЕ правильно й УСІ люди також правильні. Там немає байдужого й байдужих. Тому що книга про наших, про правосєків. Там усі чудово знають історію УНСО та Тризубу, знають чому снарягу легше знайти на “Райберті” та мають на плеєрах і телефонах скачані пісні Олекси Бика. Тому що наші усі. Це цінно. А згодом доходить ще, що ті ж люди й нині лишилися такими. І таких ще є по країні. І таких ще буде! Тому, повоюємо!
Як історичне джерело – вона унікальна. Прискіплива детальність в описах, хронологія викладу, схеми боїв та величезна кількість фотоматеріалу, усні свідчення учасників подій – пророблена просто громадна праця. Це майбутнє історичне джерело для робіт з історії війни, історії добровольчого руху ДУК та УДА. Колись були руські та литопські літописи. Ранньомодерний час приніс з собою козацьке літописання, як Грабянки чи Величка. Далі були літописи УПА. А тепер ми маємо літопис Української Добровольчої Армії. Однозначно.

Буде можливість – обов’язково придбайте цю книгу. Якщо на сьогоднішній день і лишилось щось справжнє, щось українське, то ця книга – беззаперечно.

Декілька слів про надзвичайну книгу. В 2019 році вийшли друком спогади журналіста, добровольця та офіцера Збройних Сил…

Geplaatst door Renat Shevtsov op Dinsdag 7 januari 2020

Ренат ШЕВЦОВ

***************************************
Дякую Олена! Читаю і іноді кулаки біліють. На сторінках зустрічаю знайомих. Ніби вчора.
Для пояснень-я не воював (не уклоніст, прийшов до военкома а він каже:нахер мені ходячий 200.
В мене повністю роздробленний хребет у кількох містях і іноді взагалі не пересуваюсь а просто лежу), став волонтером.
Сам і через інших допомагав і допомагаю і буду.
Дякую Вам за книгу. Дочці поки не даю читати. Їй 13. Може через рік. Вона занадто вразлива.
Дякую Вам за правду! Книги не горять! Пам’ять не померкне!
Тримайтесь! Обіймаю!
Слава Україні!

Володимир Т.

*************************************
Дочитав. Мені дуже сподобалось! Мені здається дуже правдивою книгою, починаючи від назви до останньої сторінки. Додатково було приемно почитати про моїх добрих знайомих Галла і Алекса. А певні речі, які стосуються Правого Сектору у 15му році стали для мене дуже цікавими. Багато чого прояснилося. Відверто кажучи, я був би радий, щоб вона потрапила якнаймога більшій кількості людей, окрім тих, хто й так в проукраїнському русі. Майже нерафінована правда…

Валерій Прявінов

************************************
З Новим Роком та Різдвом Христовим!
Прочитав Вашу книжку. Вона дуже щира і правдива. Це відчувається на кожній сторінці.
Всі добровольці – герої. В них різні характери, але вони мужні воїни, вони перші.
На ст. 123 текст, який надиктовує Вольф, і є формулою, яка веде до перемоги. Тільки слово барига тепер потрібно замінити словом блазень.
Запишіть мене на друге видання, повоєнне. Яке побачить світ після Перемоги!

Роман.

*************************************
Мені пощастило – я встигла придбати цю книгу. Читати почала відразу. Інколи книжка відкладалась на день-два, бо надто важко сприймати відверту і страшну правду війни… Як мало знаємо ми, як важко розібратись в тому потоці інформації, який ллється в інтернеті. Завдяки книжці дізнаємось правду про Правий сектор та Добровольчі підрозділи. Без прикрас, з усіма невдачами та перемогами! Дякую! Чекаю на продовження! Все буде Україна!

Оксана ЛЕСОВА

*************************************
Книга дуже важлива, особливо з історичної точки зору. Ми не можемо осягнути потеби в таких творах, бо є учасниками подій. Це буде використовуватись нашими дітьми, як начальні посібники. Вважаю, що саме такі твори, просякнуті особистими відчуттями, найбіш якісно, та достовірно передають сурові, та веселі реалії війни. Дуже Вам дякую за те, що оповідь правдива, що персонажі не вихолоджені архангели, а Люди. Такі як є. Гадаю, що в майбутніх роботах Ви розкриєте тему добровольців зі сходу, та РФ. І окрема надважлива тема це ті, хто залишає нас людиною, про братів наших менших. Вони є частиною нашого життя, а ми для них все їхнє життя.
Р.S. Дуже цікава, особисто глава 64. Я є учасник подій під Новоласпою.

Луганський шахтар, номер обслуги Реабатр 79 ОАмБр на псєвдо Сєпар.

*************************************

«ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА»
(Автор книги ‒ Олена БІЛОЗЕРСЬКА):
ВРАЖЕННЯ ВІД ПОПЕРЕДНЬОГО ОЗНАЙОМЛЕННЯ

Писати відгук на книгу, не прочитавши її слово в слово, а лише ознайомившись, як кажуть, «по діагоналі», означає «розписатись» у власній некомпетентності чи навіть виставити себе на посміховисько в очах серйозних людей. Але я ризикну поступити саме так, а чому ‒ поясню наприкінці.

…09.03.2020-го стали відомі лауреати цьогорічної премії ім.Тараса Шевченка й серед них є авторка книги під назвою «Дівчата зрізають коси», в якій мова йде про осіб жіночої статі ‒ учасниць бойових дій на Сході України. Актуальна тема, адже війна триває вже шість років і її швидкий кінець бачать лише ті, котрі готують нашій країні ганебну капітуляцію з плавним поверненням в склад того, чим був СССР, та вже під якоюсь іншою назвою ‒ але не суттю. Шість років ‒ час немалий, і дякуючи нескореним, станом на нині про цю війну написано й видано чимало документальних книг, найголовніша мета яких ‒ формувати в тих індивідів, котрих «хата скраю», почуття елементарної національної гідності й особистої відповідальності за долю нашої многострадальної Вітчизни.

Поважне місце в когорті цих книг, ба навіть (як на мене) потенційним кандидатом на чергову Шевченківську премію, є «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської, друге ‒ виправлене й доповнене видання якого щойно побачило світ в серії «Своя війна» за редакцією Юрія Бутусова («Цензор.НЕТ»; Київ: ПП «Ітек Сервіс», 2020.‒ 592 с.). Дана книга ‒ це не белетристика постороннього спостерігача, а документальні свідчення безпосередньої учасниці бойових дій на Сході від самого початку (квітень, 2014 р.) і до 24 серпня 2017 р. ‒ з трансформаціями «доброволець ДУК ПС», «кореспондент», «снайпер», «офіцер морської піхоти», Лицар Ордена «За мужність» ІІІ ступеня etc.

Це тільки непосвяченим здається, що війни виникають спонтанно і ніби типу «безпричинно». Насправді ж вони ретельно плануються зазделегідь ‒ особливо агресивними імперіями, котрі просто не можуть існувати, не здійснюючи перманентних територіальних «пріобрєтєній» й непроста справа мати під боком сусіда з такою філософією існування, в лексиконі якого «мір» ‒ це не «мир» в людському розумінні даного терміну, а планета Земля в цілому. Отож, аби вижити поруч з таким сусідом, народу потрібно, як ТАМ кажуть тримати «ухо остро», й особливістю книги Олени Білозерської є те, що в ній детально описується «латентий» період підготовки до спротиву агресору тою когортою громадян, котрі ‒ на відміну від українських можновладців (sic!) розуміли й прогнозували НЕМИНУЧІСТЬ територіальних зазіхань щодо України фактично з перших днів проголошення віками омріяної Незалежності. Адже єдиним дійовим способом «погасити апетит» імперії «відкусити» бодай шматок нашої території ‒ це можливість «дати по зубах», а на таке здатна лише організована збройна сила. Але замість того, аби після проголошення Незалежності 24.08.1991-го (чи в крайньому випадку після Референдуму 01.12. того ж року) активно «запустити» організацію патріотичної національної армії, керівництво молодої держави зайнялося… тотальним роззброєнням, оскільки нам, мовляв, «ніхто не загрожує». І якщо відмова од ядерної зброї є питанням дискусійним (хоча з позицій сьогодення це був явний промах!), то ліквідація бази стратегічної авіації в Узині чи розпил на металолом легендарного СКР-112 інакше як тупістю не назвеш! Це добре розуміли ті громадяни, котрі були Воїнами за покликанням, організувавши вишкіл небайдужих в лісових нетрях з метою опанувати ази партизанської війни, і котрих імперія (її розвідка не дрімала!), а вслід за нею ‒ й вітчизняні провладні інституції негайно оголосили «екстремістами».

Свою книгу Олена Білозерська розпочинає саме з вишколів дев՚яностих років і це невипадково ‒ адже ті, хто їх пройшов стали кістяком добробатів 2014-го, котрим Україна має завдячувати тому фактові, що окрім Криму московитам вдалося анексувати лише частину Донбасу, а не як мінімум все Лівобережжя!

Я не стану розписувати, як авторка змальовує перебіг подій першого критичного періоду бойових дій, стабілізацію протистояння, яке дорого коштувало ‒ смертями, пораненнями і контузіями її побратимів, але як досвідчений журналіст робить це дуже майстерно, доповнюючи сказане великою кількістю фотографій (переважно власних), тож «Щоденник нелегального солдата» ‒ це епічне полотно бойових дій 2014-17 років, які розгорталися на наших очах, але про них ми реально знаємо дуже мало. Переконаний: цю книгу має прочитати КОЖЕН, кому дорога Україна і її правдива новітня історія, бо як говорить східне прислів՚я ‒ «не пізнавши того, що було, не зрозумієш те, що є». «Щоденник…» Олени Білозерської вийшов задекларованим накладом 1000 екземплярів, але про факт її появи ЗМІ мовчать ‒ в усякому разі інформація з цього приводу мені на очі-вуха не потрапляла. Ясна річ: все мною написане ‒ це суб՚єктивне враження, хтось інший зробить інакші висновки, зрештою невідомо, як на оце моє писання відреагує шановна Автор і т.д. Але чекати на ґрунтовне перечитання ще 2-3 тижні я вважаю недоцільним, тому й зважують зробити це зараз, доповнивши кількома сканами з книги.

Василь ГУМЕНЮК
https: // www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1507995352709493&id=100004971281278 (пробіли прибрати)

***********************************************************
читаю… неперевершена розповідь про війну…

Василь ЩЕРБАТЮК
https: // www.facebook.com/bilozerska/posts/2890521711005511?comment_id=2890540304336985 (пробіли прибрати)

***********************************************************

Книга бомба. Розтягую задоволення від читання… Окремий респект за чесність і слова, що правда там не вся – поки що…

Віталій Васильович
https: // www.facebook.com/bilozerska/posts/2890521711005511?comment_id=2890692067655142 (пробіли прибрати)

***********************************************************

Перші враження. Якісна професійна робота. Гарний друк, елюстрації, якісна обкладинка, цікаве викладення подій.
Високий рівень! Так і має бути!
Прочитав «від корки до корки». Дуже Вам вдячний за книгу: за її зміст і за ту ратну працю, яка в ній описана. Вибачте, але критики у мене немає. Лише слова вдячності, поваги і захоплення. Цікавими є і опис подій і людей і аналіз ситуації і перспективи і роль добровольчого руху. Окрема подяка за правдивість, відвертість і об‘єктивність.
За значимістю вважаю Вашу книгу в одному ряду з «Холодним яром» Юрія Горліс-Горського.

Михайло ГАРАНЬ

****************************

Добрий вечip, Oлено! Ось i закiнчилось моє знайомство, дякуючи Вам, зі справжнiми патрiотами нашої Батькiвщини! Вони всi рiзні, але поєднує їx справжнiй козацький дух, воля та спрага свободи! Багато в чому з Вами я згоден (сам з тих країв і на Савурівці бував з інших приводів, весілля обов’язково там відзначалися ритуалом покладання квітів загиблим воїнам. Щоправда, востаннє був там давно, та й на Батьківщині в Торезі не був уже 6 років. Такого проміжку за мої 50 років ще не було!!) Але я вipю – завдяки таким воїнам, як Ви i Вашi побратими, там замайорить Український Прапор. Дякую Вам за це!
А далi буде? Як склалася доля героїв, чи пiдтримуєте з ними стосунки (Швед, Каталонець, Вольф, Морячок i всi iншi), як Вашi чотирилапi? Пишiть далi, у нас вже є справжнi герої! Дякую Вам! Хай Вам щастить!

З повагою, Олександр з Харкова

*****************************

з великим задоволенням прочитав “Щоденник …”.
Дякую за показ, без образ і прикрас, вояків-добровольців у бойових діях у війні на Донбасі.
Вважаю, якщо “Щоденник …” буде доступний для загалу, вираз “Правий сектор” сприйматиметься читачами як “Свобода”.
Нехай щастить Вам і вашим побратимам.

Володимир РАФАЛЬСЬКИЙ

*****************************

Моє найбільше книжкове відкриття за останній час – книга Олени Білозерської “Щоденник нелегального солдата”.
Це – документальна хроніка участі одного з підрозділів Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” у війні України з Росією з початку 2014 по кінець 2017 року.
Замовила її щойно почула рекомендацію Данила Яневського на skrypin.ua.

Книга абсолютно документальна, але це либонь найкращий формат для опису саме цієї війни. У ній маса героїв, подій, кульмінацій і розв’язок, які неможливо було б подати в художньому жанрі, та ще й з документами і фото.
Прочитуючи день за днем, стало зрозуміло, наскільки партизанську війну доводилося провадити добровольчим батальйонам майже весь час, не маючи найнеобхіднішого спорядження і зброї та виживаючи завдяки волонтерам і небайдужим; якими насправді були їхні бойові виходи і коли вони МОГЛИ воювати, а коли їм доводилося ‘відстоювати’ збоку через невідоме російським бойовикам перемир’я.
З книжки дізналася про госпітальєрів, про наших полонених і ‘їхніх’ полонених, про чотирилапих бійців і про здобуття військових професій прямо під час обстрілів.

Глобально книга не лише про сучасну війну, а і про те – ЯК, ЧОМУ і ЗАВДЯКИ КОМУ вона стала можливою. І мова не про владу, а про звичайних людей, які навіть не усвідомили причинно-наслідкового зв’язку між участю у референдумі ДНР і хатою, розваленою снарядом.

У 2016 році в одній зі своїх дописів Олена Білозерська написала текст, який актуальний навіть зараз:
✒️Час грає проти Росії – але проти нас теж. Тому необхідно поступово, без зайвого піару, але й без заперечення очевидного, віджимати в окупантів з колаборантами населений пункт за населеним пунктом. Мінські угоди – спокійно, без пафосу і надриву ігнорувати. Якщо є такі, кого з цього приводу мучить совість – згадайте, наприклад, Будапештський меморандум, і все стане на свої місця. Росія ніколи не тримала і не буде тримати слова. І оскільки не ми на її території, а вона на нашій, нам тримати перед нею слово, це – бути наївними, вічно ошуканими дурниками.
Наразі треба воювати, орієнтуючись виключно на толкових фронтових командирів. У ситуації, що склалася, їм видніше, що треба робити. А решта підтягнуться – і Захід, і Порошенко… Поставлені перед фактом – цей факт визнають, нікуди не дінуться. Переможців не судять. Тож давайте перемагати.✒️

Напевно, власний щоденник нелегального (чи легального) солдата є у кожного, хто побував на цій війні. Олена свій опублікувала, за що я їй безмежно вдячна, адже багато відповідей на питання ЧОМУ ТАК? відпали самі-собою.

П.С. Цей текст не претендує на професійну рецензію. Просто – відгук вдячного читача. 🙂

Леся ЛЕВЧЕНКО
https: //www . facebook.com/photo.php?fbid=1510235559134807 (пробіли прибрати)

*****************************************

«Щоденник нелегального солдата»: мемуари з добровольчих окопів. Чому варто прочитати книгу Білозерської

Як «Правий сектор» здобув російську штабну картку, як загадковий «розвідник-буддист-провокатор» загинув від рук української «Альфи» на Оболоні, як приховували «неофіційну» присутність добровольців на фронті, як звільняли Маріуполь, Карлівку, Широкине…

Про це та багато інших цікавих воєнних і навколовоєнних подробиць 2014-2017 років розповідає «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської, журналістки, громадської активістки, помітної учасниці добровольчого рузу, а тепер – офіцера ЗСУ. Нещодавно вийшло друком друге видання книги.

Це вже друге видання бойових мемуарів Білозерської, які через суто особистий погляд фіксують події, починаючи з передумов постання організації «Правий Сектор», продовжуючи створенням і розвитком українського добровольчого руху, змальовують перші хаотичні тижні війни, активний український наступ, масштабні російські удари літа 2014-го – і поступовий перехід війни в позиційний формат. Усе це – у вигляді щоденника з відступами, самокоментарями та коментарями-спогадами інших учасників подій, від першої особи людини, яка провела цей час у «Правому Секторі», в Добровольчому Українському Корпусі та в Українській Добровольчій Армії, залишаючись у складі досить автономного загону, відомого як «група Вольфа».

Видання побачило світ у книжковій серії «Своя війна» за редакцією Юрія Бутусова. Наразі книжку можна придбати в авторки через її сторінку на Фейсбуці чи через електронну пошту o.bilozerska@gmail.com.

Жанр мемуарів (особливо таких масштабних – мало не на 600 сторінок) у загальній історико-культурній традиції частіше все-таки передбачає більшу часову відстань від зображуваних подій. Щоб пережите краще перетравилось і настоялося, щоб неминучі пристрасті та суб’єктивності трохи «осіли». Тому спогади по гарячих слідах особливо критикують – взяти хоч би й відомі мемуари Павла Скоропадського, написані невдовзі після виїзду з України.

Та все ж рішення Олени Білозерської зробити книжку, не чекаючи навіть фіналу описаної в ній війни, видається слушним. Насамперед з огляду на потужні інформаційні потоки (взяти хоча б коронавірус), слабку суспільну пам’ять, цілеспрямоване (під)свідоме усунення питань війни з порядку денного. Маючи що сказати, краще сказати це зараз. А час для узагальнень і відстороненіших рефлексій ще настане – тільки от хто дасть гарантію, що тоді будуть сприятливі умови для їх опублікування?

Бойовий шлях
«Щоденник нелегального солдата» дає докладний і ефектний опис дуже різних подій війни та фахового військового розвитку самої авторки. Уже класикою (присутньою не лише в книжці, а й в інтернеті) став спогад Білозерської про звільнення Маріуполя 13 червня 2014 року. Є тут бої біля донецького аеропорту, Бутівка, Старогнатівка, Авдіївка, Піски, Красноармійськ, Волноваха, Павлопіль… Багато хто бачив в інтернеті кадри зачистки Широкиного – зі «Щоденника», хто не знав, ті дізнаються, що зняла їх саме Олена Білозерська, а також прочитають про те, що було поза кадром.

Якраз у Широкиному «група Вольфа», де воювала авторка, знайшла кинуту у ворожому штабі російську військову карту з позначками розташування російських і колаборантських підрозділів. Тож суто інформаційна цінність тут поєдналася з цінністю як одного з нескінченних доказів присутності на українській території російських військ (цікаво, скільки ще тих доказів потрібно?).

Розповідає Олена Білозерська і про взаємодію з волонтерами, про стосунки з мирними мешканцями, про полонених. Багато матеріалу з історії створення добробатів. Особливо цікаво тут, що чимало майбутніх ключових добровольців, за словами авторки, готувалися до війни заздалегідь, вивчаючи тактику, пристрілюючись – десь під виглядом гри у страйкбол, десь зовсім підпільно.

Не парадні спогади
Перспектива «Щоденника…» – це перспектива саме окремої учасниці війни, з відповідним масштабом вражень. Але Білозерська пише й про питання стратегічні, військово-політичні, ілюструє їх фактами з медіа-простору та спілкуванням із дуже різними людьми: з добровольцями, фаховими військовими, мобілізованими, волонтерами, активною і патріотичною частиною громадськості, пасивною більшістю, з прихильниками і колаборантами противника, власне, з ворожими бійцями.

Мабуть, саме широке коло спілкування, мобільність і впевнене орієнтування в інформаційних процесах посприяло тому, що з часом стратегічні міркування авторки стають дедалі різноманітнішими, виваженішими, аргументованішими. Це особливо помітно з пізніших коментарів, якими Білозерська іноді супроводжує щоденникові дописи.

«Літературна» вправність, великий масив фактів, ефект присутності, психологічна переконливість – та практично все в цій книжці переконує: «так воно й було». Але не варто забувати про суб’єктивність тексту. Навіть з усіма опертями на спогади інших бійців, на повідомлення з інших джерел «Щоденник…» залишається виразно авторським баченням. Тим, що Олена Білозерська вирішила за потрібне і можливе розповісти. Зрештою, вона й сама час від часу нагадує, що суб’єктивна, що не про все може писати, а також – що не дозволяє собі брехати, але дозволяє змовчати.

Книжка, втім, вийшла зовсім не чорно-біла, далека від стандартів одновимірної пропаганди. Уявляючи очікування людей зі стереотипним сприйняттям війни, здогадуюся, що багато кому «Щоденник…» видасться занадто «непарадним». Вочевидь, однією з цілей Білозерської було показати атмосферу, дух, настрій і бойових моментів, і фронтових буднів.

Показати героїзм, відвагу наших захисників, порятунок товаришів, готовність віддати життя за свою країну. Але також і темний бік медалі – дрібне мародерство (або й не дрібне), нерідко притаманне чудовим воїнам, пияцтво на фронті, боротьбу за ресурси між підрозділами, не завжди гідне поводження з полоненими, дезертирство, присутність у рядах українських бійців відвертих авантюристів.

Будні й поезія
Не оминає авторка й повсякденності: побутових клопотів, організаційної роботи, сидіння на місці в очікуванні бойових завдань тощо – речей, з яких, на її думку, переважно і складається війна.

Через увагу Білозерської до цієї «сірої зони» воєнного життя плин оповіді часом дещо «підбуксовує», а читабельність втрачається. Якийсь відсоток читачів, мабуть, прогорне сторінки про облаштування місць для спання чи миття на базах, про технічні подробиці роботи з тією чи іншою зброєю, пошуки кухаря тощо.

Але нічого не поробиш – по-перше, така концепція («війна – не лише ба-бах»), а по-друге, ці деталі гарантовано будуть цікаві та промовисті для фахової аудиторії, передовсім для військових та істориків. Немає сумнівів, що Олена Білозерська великою мірою думає про них. Компенсацією ж для тих, кому все це не супер-цікаво, будуть не лише безпосередньо бойові сторінки, а й, до прикладу, зворушливі історії про киць і песиків, які живуть на фронті.

Ще один універсальний вимір військового життя поза власне боєм – культура. У «Щоденнику нелегального солдата» її досить багато. Від характерних жартів, пародій та інших зразків «атошного фольклору» і до описів музичних вечорів, цитат із пісень (зокрема й пісень, створених на нинішній війні). Білозерська наводить час від часу також власні вірші, а ще ті літературні твори, які, вочевидь, сформували її власний культурний бекґраунд – тут виринають цитати з творів чи згадки про таких авторів, як Ліна Костенко, Олена Теліга, Олег Ольжич.

На самому початку книжки авторка згадує свій вірш часів Помаранчевої революції зі словами «Я не згадаю про хату скраю, / А мовчки піду на барикади» й коментує їх таким чином: «Не всім літераторам вдається «відповісти за базар». Мені вдалося, і я цим безсоромно пишаюся». Не посперечаєшся.

Насправді, активна «літературна лінія» в «Щоденнику нелегального солдата» не унікальна. У різноманітних «атошних» виданнях вага суто літературного матеріалу, віршів, замальовок, більшої прози взагалі несподівано велика. Несподівана – з огляду на радше споживацький, ніж креативний характер сьогоднішніх суспільних комунікацій та на значно більшу популярність «візуалки» порівняно зі словом. Але, як бачимо, війна виявляється місцем і часом, що посилюють потребу людини в письмі й читанні.

Портрети героїв, герої портретів
Упевнений: багатьом «Щоденник нелегального солдата» буде цікавий в першу чи в одну з перших черг через «портрети» – вписані у загальну оповідь коротесенькі чи більші нариси-характеристики про людей, з якими разом випало воювати Олені Білозерській.

Авторка легко і чітко знаходить у кожній такій особі виразні й упізнавані риси, такі собі «координати». Ефект індивідуальності – абсолютний, тож супровід словесних портретів фотографіями дуже органічний.

Білозерська й тут залишається віддана своєму принципу «непарадності», тобто, не обмежується компліментами. А ще й пропонує небанальні, а може, й неочікувані міркування на особистісну тему – наприклад, про те, що абсолютна товариська взаємодомога, надійність і вірність на війні зовсім не переходять автоматично у міцну дружбу в тилу, а подекуди бувають із нею геть непоєднувані.

Герої «портретів» часто колоритні. Про таких бійців, як «Каталонець», «Морячок» чи «Вольф» (окрім того, що вони й так з’являються на кожній третій сторінці) написано короткі, веселі, доброзичливі характеристики. «Вольф» – «…Український монархіст, який звіряє все, що відбувається, з лекалами дореволюційної офіцерської шляхетності, який схиблений на ідеї прусської армійської дисципліни і ненавидить добровольчий рух за його анархічність – але внесе чималу лепту в його розвиток. Він марить лісами і глибинними виходами – але воювати нам доведеться в степах».

«Морячок» – «Коли він трохи змужніє, у нього проріжуться помітні організаційні здібності, він буде домовлятися про ремонт машин (…) і на виходах вміло командувати групою розвідників. При цьому залишиться чесним до крику, абсолютно нездатним брехати, і буде незадоволеним тоном говорити всім в обличчя все, що про них думає. Класика жанру – розмова Морячка з бабусею його дівчини. Бабуся живе в Донецьку і наслухалася російської пропаганди. Емоційний, щирий, ображений голос Морячка треба було чути:

-Ну шо ви, бабо, такі глупості говорите, що я вас бомблю?! Ні, ну ви послухайте – я їх бомблю!! Та як я можу вас бомбить, якщо мені немає чим??! Було б чим – бомбив би…».

А от про «Лісника» – розлогий, суперечливий та інтригуючий нарис. Бо ж насправді це Олег Мужчиль (1965-2015), постать, яка викликає дискусії та сумніви. Це був чи то помітний буддистський діяч, чи імітатор, чи то розвідник від Бога, чи незрозуміло чий агент і провокатор, який закликав до терору. 2015 року «Лісника» в квартирі не Оболоні намагалася затримати «Альфа» (відомо, що він мав свою автономну озброєну групу, натякав на зв’язок з людьми, які кинули гранату в магазин «Рошен»), але, як видно з доступних даних, «Лісник» відкрив вогонь, убив «альфівського» офіцера і загинув від вогню у відповідь. Розділ, присвячений «Ліснику», скидається на зав’язку пригодницького роману. Але за цими авантюрами стоять справжні втрачені життя.

Від «походу на Київ» до «скелетування армії»
Очікувано, що поміж головних тем «Щоденника нелегального солдата» – взаємини добробатів з постмайданною владою. Білозерська яскраво описує «торгівлю» добровольців із владою за зброю та легалізацію, приховування фактів участі ДУК та інших груп у боях.

Є тут розповіді про «палки в колеса» і про допомогу. Є й радикальні висловлювання деяких добровольців про «режим внутрішньої окупації», про сподівання на збройне повстання і на «похід на Київ після перемоги» – речі, які з моєї помірковано-тилової перспективи видаються наївними і вкрай небезпечними на тлі протистояння з Росією. Видно, що й авторка досить скептична до таких ідей.

Додам: здається, саме такий дискурс у частині патріотичних кіл під час війни став хай і не визначальним, але відчутним чинником утворення тієї інформаційної реальності, яка уможливила прихід до влади «кандидата без властивостей» і його команди.

Читайте також наше розслідування 2016 року “Тролесфера” про те, як Росія нав’язувала свій дискурс українським патріотам
Взагалі, Олена Білозерська критикує не лише керманичів. Їй є що закинути й багатьом добровольцям. Найперше – анархізм і втягнення в кримінал. Так, «Щоденник…» описує участь «правосеків» у стрілянині в Мукачевому 2015-го року і як привід для владних утисків, і як самодискредитацію. Зрештою, під критичним кутом подано і внутрішні чвари, розкол «Правого Сектора».

Сторінки про взаємодію з офіційними силовиками в Білозерської значно безхмарніші. Вона наводить купу прикладів спільних операцій, взаємодопомоги. Показує активних офіцерів, які прагнуть перемоги та радо «прикривають» участь у боях добровольців (хоча згадує й випадки «пофігізму», й армійських «аватарів»).

Не дивно, що наприкінці щоденника авторка йде навчатись військової справи, а потім вступає офіцером до лав ЗСУ. Характерно й те, що Білозерська вважає головною місією добровольців наповнення армії патріотичними, свідомими, мотивованими людьми, котрі вже пройшли чимало боїв.

«Ми добре воюємо, це правда. Але головна наша місія на цій війні – скелетування армійських підрозділів. (Від поняття скелету як стрижня, на якому все тримається й не розвалюється, як тримається армований бетон). Ми увійдемо в історію – цим і за це».

Жінка на війні
Від «Щоденника нелегального солдата, ясна річ, багато хто очікує висловлення позиції з ґендерного питання. Тема становища жінок у війську актуальна (а ще актуальнішою була тоді, коли йшлося про шляхи розвитку армії, а не про те, як зберегти й не «злити» те, що є, на хвилі «примирювального» піару), викликала багато дискусій. У розділі відповідей на поширені запитання Білозерська коментує ґендерний момент відверто стримано.

«– Чи складно бути жінкою на війні?

– Ні, не складно. В плані побуту – у жінок немає ніяких специфічних потреб, яких не було б у чоловіків. Якщо є – таким жінкам на війні не місце. Мої особисті проблеми, коли мене частенько не брали на бойові тощо, були пов’язані не стільки з тим, що я жінка, скільки з моєю фізичною слабкістю. У дівчат, що з дитинства займалися спортом, такі проблеми якщо й були, то вони швидко й успішно їх долали. Я теж подолала, але у мене на це пішло набагато більше часу».

Але далі, розповідаючи про поточні фронтові події, вона неодноразово наводить приклади доброзичливих упереджень і похідних від них обмежень. Які (йдеться, звісно, саме про матеріал цієї книжки), щоправда, не справляють враження дуже вже драматичних.

Інформація – і в окопі інформація
Стиль «Щоденника нелегального солдата» жвавий і пластичний. Розповідаючи про речі не надто веселі за своєю суттю, Олена Білозерська вміє писати і весело, і сумно, і зосереджено-фактографічно, й зворушливо.

Загалом це витворює досить збалансовану та емоційно насичену атмосферу, в якій перестрілки можуть супроводжуватися жартами, а фронтовий побут – набувати затишних рис. При цьому в «Щоденнику…» вистачає і натуралізму, і реального мовлення з двомовністю, суржиком і матом героїв, тобто, речей характеристичних для свого часу й місця. На такому тлі не ріжуть око й деякі авторські невичитані мовні помилки.

Книжку супроводжує багато фотографій. Білозерська, котру легко згадають як «людину з фотоапаратом» учасники ще антиянуковицьких мітингів першої половини десятих років, і на фронті продовжила активно знімати. На жаль, констатує вона, серед бійців небагато людей розуміють сенс і важливість інформації, інформаційної політики. Можливо, «Щоденник нелегального солдата» когось у цьому сенсі й просвітить. А навіть коли ні, він безумовно ввійде в історію як одне з ключових мемуарних видань російсько-української війни.

Олег КОЦАРЄВ
https: // texty.org.ua/articles/100793/shodennyk-nelehalnoho-soldata-memuary-z-dobrovolchyh-okopiv-chomu-varto-prochytaty-knyhu-bilozerskoyi/ (пробіли прибрати)

*******************************************************

Енциклопедія добровольчого руху

Війна швидко народжує міфи й легенди. Видно, так влаштована людська свідомість: грізні й масштабні події ми осмислюємо якось особливо гостро, вибудовуємо в ній картину «свій-чужий» та емоційно розмальовуємо її кричущими фарбами.

Українські добровольці — один з таких міфів. Ворожа пропаганда зліпила з них «нацистів» і «карателів», українська патріотична спільнота — бездоганних лицарів, які немов матеріалізувалися з козацьких дум, стрілецьких і повстанських пісень. Не казатиму, що правда десь посередині. Бо що це означатиме: по парних днях — «карателі», по непраних — лицарі чи окремі батальйони — лейб-гвардія, а інші — бандформування? Це так само дурня, як і будь-яке узагальнення малокомпетентної людини. На щастя, тепер у розмовах про добровольчий рух є один вагомий (у буквальному сенсі теж: 600 сторінок тексту щільної верстки, а також сотні фото, мапи операцій, іменний покажчик) аргумент — книжка Олени Білозерської «Щоденник нелегального солдата». Це пряма мова, цілком інсайдерська інформація — сперечатися з написаним наважиться тільки той, хто має не менший бойовий досвід, в іншому разі — це розмова мехвода з танкової бригади з гравцем у World of Tanks.

Літопис — жанр ніби химерний та архаїчний, те, що радянські замполіти називали «бойовий літопис частини», — теж не годиться для визначення «Щоденника» Білозерської. Однак точнішого, мабуть, і не знайти. З тією різницею, що зазвичай літописці складали хроніки з урахуванням поточної політичної кон’юнктури. Олена нині безпартійна й узагалі поза добровольчим рухом, сьогодні вона лейтенант морської піхоти, і саме в цей момент наважилася підбити підсумки фронтової нелегальщини. Ми бачимо дуже розгорнуту перспективу: детальну, день за днем, історію одного розвідувального підрозділу, що починав воювати в складі «Правого сектору» й продовжив в Українській добровольчій армії. Підрозділу, якого нині не існує, але більшість його бійців — з тих, що вижили, — воюють донині, уже легально, у лавах ЗСУ. І це природно, бо, як вважає Олена Білозерська, місія добровольців — «скелетувати армію».

Зі сторінок книжки на нас дивляться бійці та командири: живі й мертві, молоді й не дуже, хлопці й дівчата, волонтери, місцеві мешканці — всі, хто оточував Олену протягом 2014–2017 років. І це не просто «ілюстративний матеріал», про кожного героя є бодай кілька рядків, навіть якщо зустріч була короткою. Авторка помістила у свій літопис масу сюжетних ліній: окрім власне фронтових буднів, бачимо внутрішньопартійне життя «Правого сектору», побут тилових баз і бліндажів на «нулі», чуємо розмови в потягах, що йдуть на схід, і безліч історій, кожна з яких — правдива. «Щоденник» написаний за принципом самовидця: ідеться про події, учасницею яких була сама авторка, чи подається пряма мова тих, хто був тоді в тому місці. У такий спосіб детальність і масштабність описів перетворює «ще одну розповідь про війну» на енциклопедію. Білозерська не пише про всі без винятку добровольчі батальйони, але передає дух і суть самого явища. Того, у яке найважче врубається обиватель (нехай і не завжди «ватної» орієнтації): як можна воювати без жодної зарплати, статусу, шукати можливість бути на фронті якомога довше, а не рахувати дні до кінця ротації? У саме існування таких людей не вірить ні успішний бізнесмен, ні водій вантажівки. Але вони були і є. Це не лицарі й лицареси, що зійшли зі світлин вояків УПА, «правовірні» націоналісти, які щонеділі ходять до церкви, говорять рафінованою українською, читають тільки Кобзаря і слухають лише Солов’яненка. Шлях у добровольці в кожного свій: когось відбракував військкомат, хтось не хоче жити за статутом, хтось природжений авантюрист і романтик (так, вони теж існують!), хтось вірить, що «все це скоро закінчиться» й тому не варто долучатися до легальних підрозділів. Чи може проміж таких людей трапитися мародер чи кримінальник? Так, і Олена, не приховуючи правди, пише про все: про звитяги й ганебні випадки, про чвари на політичному й побутовому ґрунті та справжнє братерство, яке може народитися тільки в окопах, де люди чи не щодня зазирають в очі смерті.

Інколи здається, що час на сторінках «Щоденника» завмирає: не відбувається нічого, окрім готування їжі, рубання дров і гри з кошенятами на подвір’ї. Потім книжка різко повертає немов у жанр політичного детективу: загадкові персонажі закликають «повернути стволи на Київ» і навіть намагаються втілити цей заклик у життя, відчувається контргра спецслужб. Але все це реальне життя. Часом рутинне й геть невеселе, часом захопливе, мов у трилері, коли знання з орнітології допомагають героєві вирахувати ворожу ДРГ. І це не сценарій, а літопис того, що було насправді. Того, про що Олена, її побратими й посестри не забудуть ніколи, не маємо на це права й ми з вами.

Придбати книжку «Щоденник нелегального солдата» можна за посиланням.

Дмитро КРАПИВЕНКО, головний редактор сайту “Тиждень”
https: // tyzhden.ua/Columns/50/242970 (пробіли прибрати)

**************************************************

Чудова, чудова, чудова книга, яку варто прочитати кожному! Пересічна людина ознайомиться з тим, що було за лаштунками літер АТО, Ті_що_були отримають неймовірні флешбеки)) Особисто у мене описи Водяного, “Вєгаса” викликали блаженну посмішку)
Власне, це не скільки роман, скільки дійсно щоденник, документальне кіно в словах. Величезна кількість ілюстрацій робить 100% ефект присутності! Тут можна зустріти знайомих, друзів, історичних і медійних постатей, пройти шляхом становлення, розвитку (і хвороб, куди ж без цього) Правого Сектору та УДА
Дякую, пані Олено, за вашу працю, як публіцистичну, так і збройну, честь. Слава Україні!

Еміль АКІМОВ
https: // www.facebook.com/photo.php?fbid=1060155134356617 (пробіли прибрати)

*********************************************

Дочитав. Раджу! Все, як мені подобається: без прикрас і від безпосереднього учасника російсько-української війни. Становлення добровольчого руху саме таке, як і становлення нашої державності — зі своїми великими перевагами та величезними недоліками.

Круто, що мені довелося минулого року в Маріку брати інтерв’ю вже в офіцера 503-го бата морської піхоти Олена Білозерська 👉bit.ly/2O78nZN

Андрій ДАВИДОВ
https: // www.facebook.com/photo.php?fbid=2484933984941391 (пробіли прибрати)

***********************************************
Про цю книгу що не скажеш, все буде мало. Це надзвичайно цінне джерело для майбутньої правдивої історії України.
Вклоняюсь Вам, Олено!

Михайло САДОВСЬКИЙ (взято з коментарів до цього тексту)

***********************************************

Сильна правдива книга про війну, без прикрас, таку яка вона є, про добровольців та їх участь у війні України проти Росії. Книга написана безпосередньо учасником одного із добровольчих підрозділів, яки воювали “нелегально”, за позивом серця, безкоштовно та не отримуючи убд. Цікаво також було порівняти описані факти з офіційною інформацією, дописами у ЗМІ.

Joice (Rome, Italy)
https: // www.goodreads.com/review/show/3123044103?book_show_action=true&from_review_page=1 (пробіли прибрати)

**********************************************

Я завжди з великим задоволенням читаю спогади про війну. Як на мене, військова мемуаристика це особливий вид літератури, що дозволяє побачити війну максимально справжньою. Особливо цікава мені в цьому контексті Україно-російська війна, що триває з 2014-го року. Тож коли я побачив, що Олена Білозерська, снайпер ДУК ПС, УДА, а тепер офіцер ЗСУ написала книгу про свою участь у війні що триває, я не міг її не прочитати.

Насамперед скажу, що ця книга майже у всіх викличе розрив шаблону. В тих, для кого Правий Сектор – це пугало, яким лякають перед сном маленьких, неслухняних, ватних пенсіонерів буде здивований мотивованістю цих бійців. Бо вони часто воюють на голому ентузіазмі, не маючи зброї, не маючи підтримки від держави, зіштовхуючись з нерозумінням з боку багатьох людей. Але вони продовжують виконувати свою щоденну важку роботу – воювати. Для тих, хто вважає добровольців паладинами в сяючих латах, безстрашними і ідеальними лицарями духу, теж від цієї книги протікатиме надірваний щаблон. Бо раптом виявиться, що командири підрозділів мусять шукати фінансування для своїх людей і платити їм “зарплату”, бо лицарі духу чомусь не можуть харчуватися виключно святістю, і (о диво!) у них теж є сім’ї які треба утримувати, а коли ти воюєш на фронті це трохи важко робити. Виявляється, що мотивований доброволець, знавець мінної справи, який не раз виводив групу цілою і неушкодженою з важких виходів, любить прибухнути аж до втрати пульсу. Що абсолютно тверезі, які “ні краплі” бійці можуть прихопити важке озброєння і втекти з бази, бо їм не заплатити за попередній місяць. Що український доброволець може не знати української і воювати інколи лише з “любові до мистецтва”

Тож тепер, коли ми розірвали всі шаблони, можна і справді розказати про книгу “Щоденник нелегального солдата”. Це чудова книга про війну, про те що там відбувається і як воюють люди, яких офіційно на фронті немає. Це розповідь про українців які відмовилися від мирного життя і опинилися на фронтирі. Які щодня, з зброєю в руках зменшують популяцію гібриду свиней і собак, що бігають по українській землі під російським триколором. Це правдива історія, Білозерська не намагається приховати невигідні для себе факти, не намагається виставити добровольчий рух мало не ідеальними людьми. Вона правдиво і відверто розказує про причини чому добровольці там знаходяться, про те що серед них є багато патріотів, людей обов’язку і одночасно авантюристів, людей випадку. Автор чесно розповідає про циркулювання в середовищі Правого Сектору ідей про “треба йти на Київ, ворог сидить там”, про те що частина вояків готова була так і зробити, а інша частина пропонувала чекати закінчення війни. Це той сценарій, якого особисто я дуже боявся в 14-15 роках, і думаю саме це і є причина, по якій ПС не легалізували в ЗСУ як єдиний підрозділ. І я звісно можу помилятися, не володіючи всією інформацією, але думаю це було правильне рішення. Олена Білозерська також розказує історію жінки на війні, це окрема дуже цікава тема. Це боротьба за виїзди на “бойові”, це особливості побуту, боротьба за своє визнання рівноправним бійцем підрозділу. А найбільше мене вразила сталевість нервів цієї жінки. Навіть в критичних ситуаціях, вона приймає правильні рішення, не ображається де не треба, і тисне там де треба. Не ниє про “рівність прав” в бере собі ці права і діями доводить, що вона може не гірше. І окрему мою повагу заслуговує її ставлення до тварин. Здавалося б на війні, де твоє життя постійно в небезпеці, де ти вбиваєш і можеш бути вбитим, єдино можливим варіантом вижити є набуття певної “товстошкірості” Але Білозерська рятує котів і собак, турбується про них часто більше ніж про себе. Навіть в такий непростий час, вона може зберегти людяність і повагу до життя тварини.

Тому як можна не захоплюватися людиною, яка робить за добу стільки добрих справ, вдень піклується про кота і двох собак, а ввечері знищує трьох російських бойовиків. Єдине що тут можна сказати – Героям Слава.

Viacheslav
https: // www.goodreads.com/review/show/3250990273?book_show_action=true&from_review_page=1

***************************************

Когда кажется, что надежды нет. Когда кажется, что мрак повсюду.
И его не превозмочь.
Откройте эту книгу – прямую и честную. Почитайте.
Вспомните.
Осознайте.
Война никуда не делать. Ей уже шесть лет. Она совсем рядом. И касается каждого. Даже тех, кто пытается отстраниться.

Живой и образный язык. Много подробностей, деталей, да. Но они важны.
Читала долго – уж больно все это непросто.
Несправедливо.
Особенно с точки зрения сегодня.
Но читать необходимо.
Олена Білозерська спасибо за перо.
Смелость.
И честность. Даже горькую.

Соня КОШКІНА, журналіст
https: // www.facebook.com/photo.php?fbid=3422268287795648&set=a.276170235738818&type=3&theater

*****************************************************

Старий сивий українець. Тризубівець. Бачив-читав вас з 2013-го, здаля в майданних буднях чи ДУКівському гармидері. «Щоденник нелегального солдата» близькі подарували на день народження. Прочитав швидко – «ковтнув». Подумки обійняв зі світлин побратимів живих, згадав полеглих.

«Щоденник…» чіпляє за живе. Поточні події, особисті переживання і бої вольфівців вплетені в минуле, загально-ПСний-ДУКівський аналіз. Часті роздуми про боротьбу, робота над помилками, навіть якщо вони безпосередньо не твої. Фронтові будні на сторінках не обмежені календарем, побратими і події оглядаються назад, проектуються на майбутнє.
І ваші безцінні фото, пані Олено, підняли «Щоденник…» над мемуаристикою – це живий пласт нашого життя і нашої боротьби.
Непростий державницький вибір Провідника (Першого) зрозумілий вам, близький мені. Обираючи спершу боротьбу з зовнішнім ворогом перед внутрішнім, таки втрачаємо надреволюційність, але зберігаємо державу. Нехай відійде частина гарячих голів, але разом (без хронології і вичерпності) – УНА-УНСО, ПС, ДУК, ОУН, УДА, націоорієнтовні волонтерські та громадські організації ведуть у війні з московською ордою. А кістяк ЗСУ із добровольців – то майбутнє Вкраїнського Війська.

Вам болить взаємопоборювання. Воно знесилює перед ворогом. Та навіть розвал Правого сектора не збиває з обраного шляху. Ви не голосите в «Щоденнику…» по втраченому бренду ПС, бачите в тому нові можливості для переформатування боротьби. Нема дилеми з ким далі – ви і побратими з ДУК продовжили війну з колаборантами в новоствореній УДА.
Без білих рукавичок і голлівудських спец ефектів – така ваша війна. Будні окопні, позиційні без лакування і пафосної героїзації. З потом і кров’ю, кров’ю своєю і ворожою. По-різному прийшли на війну ваші побратими, своя у кожного мотивація. Але саме війна за рідну землю єднає.
«Щоденник…» – правда про війну, організації та людей на війні. Ви не замовчали негатив, бруд під ногами і в душах, якого вистачає. Але не дали ворогу козирів. Побратими вас почули, а про більше, дійсно зможемо сказати лишень по війні.

Господь, напевно, не покарає нас за те, що так довго не можемо перемогти, але ніколи не простить нам того, що ми не боролись. Разом переможемо!
Схиляюсь перед вашою мужністю і словом, дякую і щасти)

Друг СІРИЙ.

Filed under: Повідомлення



3 коментарі "Як придбати мою книгу “Щоденник нелегального солдата”"

  1. Роман сказав:

    З Новим Роком та Різдвом Христовим!
    Прочитав Вашу книжку. Вона дуже щира і правдива. Це відчувається на кожній сторінці.
    Всі добровольці – герої. В них різні характери, але вони мужні воїни, вони перші.
    На ст. 123 текст, який надиктовує Вольф, і є формулою, яка веде до перемоги. Тільки слово барига тепер потрібно замінити словом блазень.
    Запишіть мене на друге видання, повоєнне. Яке побачить світ після Перемоги!

  2. Vitaly сказав:

    Прошу подайте вашу книгу на Books або kinddle

  3. Про цю книгу що не скажеш, все буде мало. Це надзвичайно цінне джерело для майбутньої правдивої історії України.
    Вклоняюсь Вам, Олено!

Залишити відповідь

*