Підлітком я непогано плела феньки з бісеру. І от якось вчителька попросила прийти у вихідний до неї додому і допомогти її синові, молодшому від мене на пару років, сплести собі феньку. Я прийшла. Малий хотів феньку, на якій було б його ім’я англійською. Я попросила показати, як воно пишеться. Він написав, я запідозрила, що з помилкою, але майже не знала тоді англійської, тож сперечатися не стала. Я показала йому, як плести. Виплела найбільш відповідальну “середню” частину, з іменем, залишила його доробляти і пішла собі додому. Вдома залізла в “джерела” і з’ясувала, що помилка таки була. В мене миттєво зіпсувався настрій. Ну, як це так – носити браслет з помилкою у власному імені! Ще хтось зауважить і сміятиметься з пацана. Та й свою провину відчувала – хоч він і сам дав мені … Read entire article »

Проблема не в фемінітивах. Проблема, як завжди, в ср*чах. А причина ср*чів – патологічна нетерпимість і небажання українців рахуватися з думкою, відмінною від своєї. Проблема не в тому, правильно “пані психолог” чи “пані психологиня”, а в тому, що за вживання однієї з цих форм прихильниця іншої – банить. Проблема в тому, що коли я показую, що можна грамотно і зрозуміло сформулювати речення, не вживаючи фемінітиви, мені відповідають щось на кшталт “гвозди бы делать из этих людей”. Ми звикли вважати, що мова гнучка, що вона розвивається самостійно і деякі слова прийме, а деякі з часом відімруть. Але це не зовсім так. Щоб якісь словоформи (і не лише словоформи) прижилися, їх тривало і агресивно нав’язують. Мені ріжуть око і слух більшість сучасних фемінітивів. У мене інстинктивно виникає бажання чинити опір, коли я відчуваю, … Read entire article »

Від “закону про демобілізацію” я ніяких “плюшок” не очікувала, тому ставлюся до нього спокійно, без емоцій. Розумію сподівання, які покладали на нього бійці, які вже давно на фронті і виснажені морально і фізично. Як людина з добробатівським минулим знаю як ніхто, що найпотужніший мотиватор залишатися на службі і не нити – знання, що ти вільний і маєш право поїхати додому будь-якої миті. Ну, або хоча б чітко знаєш термін свого дембеля. Водночас я розумію, що під час великої континентальної війни такого не може бути. Що в такій ситуації військові служать до перемоги, смерті чи каліцтва. Розумію також, що під час інших великих війн, коли нікого, крім абсолютних інвалідів, не демобілізовували, десь 90% чоловіків від 18 до 60 були у війську. Що сини перших осіб держав воювали й іноді гинули. У нас це явно … Read entire article »

Для нормального собачника чи кошатника його тварина – член родини, такий самий, як дитина. А оскільки суспільство цінує собак і котів значно менше, ніж дітей, їхні власники щодня, а не лише в потягах, стикаються з купою проблем, яких не зрозуміти тим, хто не побував в їхній шкурі і не відчуває потреби в ній побувати. Водночас є купа людей, зокрема дітей, які не люблять тварин, мають алергію на шерсть чи просто ірраціонально бояться собак. Інтереси обох груп мають бути дотримані. Як це можна зробити? Укрзалізниця здавна дозволяла перевезення великих собак за умови викупу власником усього купе. Що з цим правилом не так? 1. Необхідність замовляти квитки дуже заздалегідь – коли є ще цілі вільні купе з невикупленими місцями. Не знаю, як інші, а я навіть у цивільному житті, про службу і не кажу, … Read entire article »

Була в мене ситуація. Не в бою – під час штабних навчань за допомогою комп’ютерного симулятора. Давненько – років 6 тому. Моє завдання було найлегшим. Поставили командувати взводом, який перебував у резерві. В моєму розпорядженні була одна машина для транспортування особового складу, власне особовий склад і завдання спостерігати за розвитком подій і чекати наказу виїхати на підсилення, якщо виникне необхідність. “Бій” був запеклим. У наших були двохсоті і трьохсоті, але наші трималися. Трьохсотих забрав евак – усіх, крім двох. Ті двоє опинились не дуже далеко від моїх позицій – може, хвилин 10 швидкої їзди. Я бачила, що вони ще живі. А далі було – я б сказала, що найстрашніше, якби це відбувалося в реальності. Був вибір. Відправити єдину машину за тими трьохсотими чи лишити їх напризволяще і сидіти на попі … Read entire article »

Блін. Читаю стрічку і офігіваю. Зараз у мене полетять капці, але хтось же має це сказати. Так, я не думаю, що Залужний реально настільки хворий, що не міг продовжувати службу у війську за станом здоров’я. І абсолютно точно є багато воїнів зі значно гіршим здоров’ям, які комісуватися не можуть. Не треба шукати і прагнути “рівності” там, де її апріорі не може бути. Це не “блат” для “втечі”, це було політичне рішення. Військова людина не має права працювати послом. Для того, щоб її зробити цивільною, використали метод списання через ВЛК. Бо іншого способу демобілізуватися у воєнний час де-факто не існує. Не родича ж інваліда йому доглядати. Чому погодився на посаду посла? Ми з вами не знаємо, які йому пропонували альтернативи і чи пропонували їх взагалі. Я розумію, хтось би хотів, щоб він очолив підрозділ, бажано якнайменший, … Read entire article »

Розбираємо конфліктну ситуацію між УПЦ КП Патріарха Філарета та військовим, представником ЛГБТ-спільноти Viktor Pylypenko. Об’єктивно, без симпатій чи антипатій до цих особистостей і спільнот, які вони представляють. Отже, що маємо? 1. Віктор Пилипенко, позивний “Француз” – бойовий медик, який вперше пішов на фронт у 2014-му, а з початком повномасштабного вторгнення практично безперервно на фронті і врятував безліч життів. Також він є відкритим геєм і борцем за права ЛГБТ, зокрема, в армії. За законом він має на це право, але значній частині суспільства це не подобається, а з точки зору православної церкви є гріхом. 2. УПЦ КП, яку очолює Патріарх Філарет, нагородила Віктора за його бойові заслуги церковною відзнакою “За жертовність та любов до України” – як військового, не знаючи про його орієнтацію та публічну позицію. 3. Отримавши нагороду, Віктор сприйняв це як зміну … Read entire article »

Останні місяці моє життя невпинними кроками йшло не туди, куди б мені хотілося. Винен в тому, на жаль, зовсім не Путін. І навіть не командири, які в моєму випадку більш ніж заслуговують на повагу. Ви про це нічого не знаєте, бо я на публіку не нию, тим більше, під час війни. Але близьким у цей період добряче поїздила по нервах відчуттям особистого апокаліпсису. Та й зараз їжджу, якщо чесно. Коротше, у ситуації, що склалася, я пішла єдино можливим шляхом: рятувати те, що іще можливо врятувати, і намагатися бути максимально корисною у справі, яка у всіх у нас зараз лише одна. От немає іншого шляху. Що б не трапилось, хай навіть оте відчуття, яке зловило сьогодні півкраїни. Для військових – точно немає. Роби, що маєш, відбудеться те, що буде. … Read entire article »