Від “закону про демобілізацію” я ніяких “плюшок” не очікувала

Від “закону про демобілізацію” я ніяких “плюшок” не очікувала, тому ставлюся до нього спокійно, без емоцій.

Розумію сподівання, які покладали на нього бійці, які вже давно на фронті і виснажені морально і фізично. Як людина з добробатівським минулим знаю як ніхто, що найпотужніший мотиватор залишатися на службі і не нити – знання, що ти вільний і маєш право поїхати додому будь-якої миті. Ну, або хоча б чітко знаєш термін свого дембеля.
Водночас я розумію, що під час великої континентальної війни такого не може бути. Що в такій ситуації військові служать до перемоги, смерті чи каліцтва.

Розумію також, що під час інших великих війн, коли нікого, крім абсолютних інвалідів, не демобілізовували, десь 90% чоловіків від 18 до 60 були у війську. Що сини перших осіб держав воювали й іноді гинули.

У нас це явно не так, і фронтовиків справедливо дратує, що купа здорових мужиків в тилу не квапляться їм на зміну.

Але ж це тимчасово. Вони всі з часом підуть до війська. Просто тому, що виходу іншого не буде – ні у них, ні в очільників держави. Ця війна затяжна, і їхня порція окопної багнюки нікуди від них не дінеться. Причому їм буде гірше, ніж теперішнім воїнам. Бо їх, імовірно, виловлять у важчі часи, коли не буде достатнього часу на підготовку, тому їх загине більше.

І навіть у випадку, якби Україна вирішила, що краще капітулювати, аніж взути у берці черешеньок – черешенькам це не допоможе, бо їх тоді не Україна пошле на схід, а Росія на захід. Ті вже точно їх не пожаліють.

Тому до черешеньок в тилу ставимось як до тимчасової прикрості, не більше.