Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » МОВЧАТИ, ЩОБ НЕ ПІДСТАВИТИ

МОВЧАТИ, ЩОБ НЕ ПІДСТАВИТИ

Надзвичайно тяжке питання піднімаю зараз.
Після того, як на Бутівці загинуло четверо “фронтових нелегалів” – добровольців, що не входили у ЗСУ – і Міноборони заявило про відсутність втрат – громадськість, побратимів і командирів загиблих накрило хвилею праведного обурення: мовляв, добровольців у цій державі і за людей не вважають.

А деякі люди були щиро здивовані, адже вірили офіційній пропаганді, що на лінії зіткнення присутні виключно солдати ЗСУ. Зараз ці люди дезорієнтовані і не знають, кому і чому вірити.

Я зараз скажу вам правду – так би мовити, з перших вуст.

“Фронтові нелегали”, неофіційні, неоформлені бійці, були на фронті з самого початку війни, є на лінії зіткнення зараз і будуть доти, доки ця війна триватиме (або поки не буде затверджений законопроект про добровольців, який їх легалізує і на який багато з них очікують). Я навмисно не називаю їхні підрозділи – це не настільки важливо зараз. Чому вони не легалізовуються у ЗСУ? Частина справді обирають цей шлях – підписання контракту, і їх за це ніхто не засуджує. Але добровольців у ЗСУ не беруть їхніми сформованими, перевіреними у боях підрозділами, а якщо й беруть, то тимчасово, а потім розформовують. Розбавляють “аватарами”, а головне – віддають накази, виконувати які є злочином перед своєю державою і власною совістю.

Як ви знаєте, і Захід, і Росія вимагають від української влади, щоб добровольців на лінії зіткнення не було. Чому? Бо добровольці воюють, а геополітичні гравці дотерлися між собою, щоб не воювати. Щоб заморозити конфлікт, дати супротивнику час на передишку. Після чого супротивник дочекається чергової слушної нагоди і попре далі. Усіма методами – політичними, інформаційними, диверсійними, військовими – він намагатиметься позбавити Україну суверенітету і повернути її в Росію. Недобитий ворог страшний.

Як “нелегали” взагалі потрапляють на фронт? Їхні командири напряму домовляються з “агресивними комбригами”, комбатами та іншими офіцерами ЗСУ – тими, які розуміють дуже складну, практично непостижиму істину: коли частина твоєї держави окупована ворогом, ворога треба бити. Навіть якщо твоє верховне командування веде з цим ворогом бізнес. У тебе є Батьківщина, і ти її солдат. На цьому крапка.

“Агресивним командирам” потрібні мотивовані добровольці, бо дуже багато їхніх підлеглих – “аватари”, що бухають в очікуванні ротації і благають: “Не стріляйте у сєпарів, бо нам прилетить отвєтка, а нам скоро на дємбєль”. Примусити цю публіку воювати нереально, бо немає військового стану і через це відсутні серйозні дисциплінарні покарання. І так не лише в нас і не лише зараз – так у цілому світі: примусово мобілізовані воюють лише з примусу, а добровольці воюють значно краще.

Звичайно, у ЗСУ є прекрасні мотивовані солдати і цілі підрозділи з високим бойовим духом і дисципліною (зокрема, тому, що добровольці є і в складі ЗСУ). Але… самі розумієте, забагато таких бійців ніколи не буває, і такі завжди потрібні ще.

Офіцери ЗСУ, пускаючи на фронт “нелегалів”, даючи їм завдання, виписуючи на них БРки, постачаючи їм БК – серйозно ризикують. Тому існує домовленість: ми даємо вам можливість воювати, а ви не афішуєте, що ви є на лінії зіткнення. І добровольці цю домовленість виконують – вже більше року.

Абсолютно не повідомляти про нашу присутність на передку ми не можемо. Суспільство має знати, що ми воюємо. Адже це наша матеріальна підтримка зараз (ми ж досі існуємо і воюємо за рахунок того, що привозять і присилають волонтери, а вони допомагають лише тим, хто воює, і правильно роблять) і, головне, наш захист від репресій у майбутньому. Люди повинні знати, що весь час, поки тривала війна, ми били ворога, а не мародерили десь по тилах.

Тому ми намагаємось давати інформацію дозовано. Щоб ви знали, що ми воюємо, але щоб ті, кому не треба, не знали, де саме. Щоб тамтешніх комбригів та інших офіцерів через нас не пресувала влада.

Але де війна, там, на жаль, рано чи пізно бувають поранені і загиблі. І тут починається. Одного трьохсотого чи навіть двохсотого ще можна провести як волонтера (віз на фронт вареники бійцям і тут прилетіло). А коли четверо загиблих і біля 12 поранених, і всі “нелегали”, як тоді бути? Зрадити пам’ять хлопців, приховати, що вони загинули в бою – щоб усі думали, що загинули у бандитських розборках? Жодна порядна людина так не вчинить. Але результат такої порядності – колосальні розборки і перевірки на рівні найвищого керівництва армії і держави. Викидаючи в нет зайву інформацію, ми підставляємо під репресії тих порядних офіцерів, з якими у нас домовленості, а нас самих можуть надовго вигнати з фронту. А саме в цей історичний момент нам ТРЕБА бути на передку. (Розвивати цю тему не буду).

Крім мотиву не зрадити пам’ять хлопців, є ще інший, не настільки високий мотив “кричати” про свої втрати: підрозділ, який несе втрати на передку, зазвичай, дуже добре постачається гуманітаркою. Гуманітарка, ясна річ, потрібна, але ж подумайте: навіщо вона вам, якщо через власні довгі язики ви півроку сидітимете на базах?

Друзі! Я вас наполегливо прошу:

1. Не критикувати публічно офіційних військових речників за те, що вони не згадують про втрати “нелегалів”. Ці хлопці ніде не враховуються, і поки ви самі не здіймете бучу, у Міноборони про ці втрати, як і про наявність на даній ділянці фронту самих “нелегалів”, просто не знають. Коли дізнаЮться – мертвим це не допомагає, а живим створює проблеми. У нас багато ворогів, не треба самим давати їм у руки інформацію.

2. У разі, якщо неоформлені добровольці зазнали втрат, повідомляти про це мають виключно їхні командири або речники підрозділів, у формі короткого бойового зведення, без жодних подробиць: “Такого-то числа, на N-ській ділянці фронту, під час виконання бойового завдання такий-то підрозділ поніс серйозні втрати”. (Імена загиблих – пізніше, коли буде оголошено про прощання). Так само треба повідомляти і про фронтові успіхи наших хлопців.

Не зраджувати пам’ять загиблих добровольців означає, крім іншого, дати живим можливість помститись за них.

Filed under: Статті

2 Responses to "МОВЧАТИ, ЩОБ НЕ ПІДСТАВИТИ"

  1. Борис сказав:

    Повністю розділяю Вашу думку, пані Олено, що захист Батьківщини-матері є священним обов’язком її свідомих дітей. Тут немає про що сперечатись і можна поставити крапку. На папері. А в житті дещо по-іншому. Щоб не заблукати серед високих слів, варто уточнити деякі з Ваших тверджень. Сумніваюсь, що в сучасній Україні допустимо ототожнення понять «держави» і «Батьківщини». Ворогом окупована (захоплена) не частина української держави, а частина її території на півдні і сході України з багатомільйонним населенням. Що стосується сучасної української держави, то вона вже досить давно не являється українською по своїй суті.
    Детальніше у моєму блозі http://borisdemianchuk.blogspot.com/

  2. Ната сказав:

    Шановна Олено,
    Ви – молодець. Ваші публікації – ковток чистої води. Тримати оборону треба. Боротися за права добровольців також.
    Але.
    Доки не буде достатньо робочих місць на Україні з заробітною платнею на рівні тієї, що платять найманцям на окупованих територіях (вірогідніше за все, з банди Януковича, бо Росія не така дурна, щоб витрачати свої), доти буде продовжуватись це жахливе кровопролиття українців. Створення таких робочих місць – головний прискорювач перемоги.
    Яка ваша думка?

Залишити відповідь

*