Паралельна реальність

Гууп! – за стінку прилітає міна. Одна, друга. На дах сусіднього будинку на ізльоті падає вог.

Виходиш на вулицю – ну, не виходиш, а так, визираєш у двері – по вулиці зграйкою, як три бджілки чи три акваріумні рибки, летять три трасери з ДШК.
Не дуже стрьомно, порівняно з минулою зимою під ДАП взагалі дрібнички. Але ж щось та й літає. І біля вух каже “псшііу!” час від часу.

А світло не вимикається. Працює Інтернет.
І я, оскільки втомлена і роботи вже на сьогодні немає, іду під стіночкою до себе додому, замикаю залізні двері (уламки їх в разі чого проб’ють, а все ж перепона) і вмикаю стару комп’ютерну гру – єдину, яку визнаю і в яку граюся. Так, у мене тут є ноут. Є світло і розетка, хлопці зробили. І по вечорах я іноді граюся. А коли спокійно, навіть слухаю музику.

Паралельна реальність – тут.

Це було вчора. А сьогодні пообіді ми за оте вчорашнє добряче їм насипали. Снайпер з моєї групи знищив одного ворога. Щодо решти їхніх втрат даних у нас немає, але після того, як ми насипали їм з АГС, вони раптово припинили обстрілювати позиції наших солдатів. Тобто, спочатку огризалися ДШК і мінометом, а потім “дашка” замовчала. А міномет взагалі дві-три міни кинув і все.

Зараз я знову сиджу в Інеті. Прилітають 120-ки – помста за наші пообідні вправи. “Все в укрытие!” – повторює рація. Щойно підряд впало шість або сім штук. Гупнули близько і голосно. Вранці піду дивитися, куди були прильоти. Може, свіжих блискучих уламочків друзям на сувеніри наберу.

А наш міномет, до речі, мовчить. Здогадайтеся, чому 🙁
Так що наша завтрашня помста під питанням. Ну, нічого, вигадаємо щось інше, способів зменшення тиску на грунт безліч.

Ні обивателі, ні прискіпливі історики так ніколи і не дійдуть згоди у питанні, хто починав першим. Пам’ятатимуть лише, хто врешті-решт переміг.

P.S. Кому обіцяла подзвонити і не подзвонила – вибачайте, до єдиної точки, де працює телефонний зв’язок, треба довго йти через відкриту місцевість 🙂