Статті Коментарі

Білозерська INFO » Повідомлення, Статті » Я проти “революцій знизу”

Я проти “революцій знизу”

Нижче – серйозний і стрьомний текст, після якого мене, можливо, засудить значна частина тих, хто досі висловлював свою підтримку.
Пишу це виключно як власну думку, до будь-яких рухів, структур чи організацій прошу цей текст не прив’язувати.

Так ось, я проти революцій – у тому розумінні, яке спадає на думку найпершим.
Я проти “третього Майдану”, “холодноярських вогнів” і тому подібних речей.

Ненавиджу щурів, які зараз у владі – мабуть, більше за всіх, хто зараз це читає.
Але я проти революцій.

Звичайно, коли при владі гнида, яка кліщем увіп’ялася у ресурси держави, а золотий унітаз під собою намастила суперклеєм, яка особисто тобі не дає нормально жити – ти будеш молитися про будь-яку стихію, яка ту гниду вимете, а коли вимолиш – сам станеш часткою цієї стихії.

Але що далі?

Для того, щоб результати умовного Майдану були визнані світовою спільнотою, люди, що здобули перемогу власною кров’ю, повинні легітимізувати її, передавши владу комусь із числа політиків першого ешелону. З цієї причини у давнину європейські заколотники, як правило, гуртувалися не навколо ватажків з простого люду, а навколо осіб королівської крові. (Виняток – Наполеон).

Але серед політиків першого ешелону порядних людей нема за замовчуванням, вони відсіялись на ранніх етапах політичної кар’єри. Віддати котромусь із них владу означає поміняти дупу за золотому унітазі. Замість одного клану привести до влади інший, який займеться тим самим – крадійством в особливо великих, плюс репресіями проти тих, хто привів його до влади.

Є й інший варіант. Оголосити “отамана”, що здобув авторитет під час революції, гетьманом або ким-небудь аналогічним. Результат: миттєва міжнародна ізоляція, швидкий початок конфліктів, іноді кривавих, з керівниками груп поменше (“а чого це він, а не я?”, традиції ж немає), “віджими” і вбивства без суда і слідства у виконанні пересічних і не зовсім революціонерів, які натерпілися від попередніх влад і щиро тому впевнені, що їм тепер усе можна. Спочатку – виправдані конфіскації майна явних ворогів на користь революційних підрозділів, але вже незабаром – віджим в особистих інтересах будь-якої “тачки”, що сподобалась, з оголошенням її власника ворогом. Купа “прапорщиков военного производства”, які хочуть стати маршалами. І класичний фінал – іноземна інтервенція, розрив держави на шматки.

На жаль, більшість нашого народу розуміє Єдність лише як короткотривале об’єднання проти спільного ворога (якщо його подолано, переможці негайно починають гризтися між собою). Наш народ не сприймає думку, що хтось може бути посланий Богом, щоб “вивести свій народ із пустелі”. Люди у тому не винні – винна відсутність традиції. А чого це він? А чому ми раніше його не знали? А де він був, коли?… А чому він спілкувався з N?.. Він зрадник, зрадник! У нього бабуся єврейка! (Козир, який крити нічим, незалежно від справжньої національності бабусі).

Люди, далекі від навколополітичних “двіжів”, навіть уявити собі не можуть масштабів цього лиха: не міністр, не депутат, а пасіонарій з народу, який виголошує пристрасні промови, зриваючи оплески, який веде народ на барикади і сам б’ється у перших лавах – у 90% випадків робить це банально для того, щоб пропхатися до корита. Представники влади ніколи не демонструють таку сміливість – тому порівняння завжди на користь пасіонарія. Але ті просто вже ситі, а цей ще голодний. У разі перемоги він створить точнісінько такий самий мафіозний клан, якщо не гірший.

Виявляється, на світі дофіга людей, здатних ризикувати життям, здоров’ям і свободою заради грошей і посад. Мені цього ніколи не зрозуміти, але бачила це стільки разів, що довелося прийняти як даність.

На сьогодні бачу один лише варіант, як вибратися з цієї нав’язаної нам ситуації. Він не обов’язково спрацює, але шанси є.

Отже,
1) Потрібен лідер, якому не на словах, а нутром і підсвідомістю начхати на особисте збагачення, альтруїст, фаталіст і цинічний романтик, всерйоз ладний померти за свою Державу.
2) Потрібно, щоб хоча б найближче оточення лідера складалося з таких самих людей.
3) Потрібна розвинута й дисциплінована структура – інструмент, який у момент свалки між різнокаліберними вождями й вождиками за сакральне місце на броньовичку, який, як Болівар, не повезе двох – здатна швидко і якісно забезпечити сходження на броньовичок саме того, кого треба, з подальшим швидким наведенням порядку.
4) Потрібен історичний момент, коли між різнокаліберними вождями і вождиками почнеться свалка за сакральне місце на броньовичку. Якщо він, цей момент, не настане, усі попередні пункти – до одного місця.

У період будівництва структури й очікування історичного моменту доцільним можна вважати взагалі все, що слугує меті. Можна брати у щурів гроші, обіцяючи їм владу замість трибуналу, і публічно розпинатися, що вони ніби й не зовсім щурі, а їхні довгі, тонкі, вкриті лускою хвости, що стирчать з усіх шпарин – насправді білі й пухнасті, це просто хворіють вони тимчасово і потребують не добрячої мотузки, а лікування гомеопатією.

Ця структура, на відміну від маленької групи революціонерів чи терористів, не може й не повинна бути підпільною, вона не може й не повинна декларувати якісь “екстремістські” наміри, інакше її просто знищать. Уся її діяльність має бути легальною, за винятком тієї, яку не пов’язують з даною організацією або пов’язують на рівні чуток. На кожні непримітні дверцята без вивіски, за якими, можливо, майструють зброю, повинен бути десяток не дуже потрібних офісів і громадських приймалень.

Ця структура не повинна боротися за участь у владі. Вона має ЗАВИСНУТИ НАД БОРОТЬБОЮ І НАКОПИЧУВАТИ СИЛИ В ОЧІКУВАННІ ІСТОРИЧНОГО МОМЕНТУ.
Бо в існуючій системі провести своїх людей на високі державні посади означає нічого не досягнути, лише зганьбити цих людей і знищити свою репутацію.

Якби така структура існувала в часи Майдану – вона б уже врятувала державу. Але її тоді не було, та й не зростити таке у застійні часи Януковича.

Лідер такої організації повинен, перш за все, користуватися абсолютною довірою своїх соратників і мати від них карт-бланш взагалі на все. Зціпивши зуби й ненавидячи сам себе, він щодня приноситиме себе у жертву. Це, власне, основна його робота на довгі місяці, якщо не роки вперед.

Ніяких революцій знизу – лише зверху. Ніяких “почни міняти систему з самого себе”. Ведучи боротьбу, доведеться орієнтуватися на існуючу систему і грати за її правилами – до певного моменту, інакше програєш. Спочатку – прихід до влади, потім – суд і найсуворіші вироки для кількох високопоставлених щурів. Далі – призначення на високі посади альтруїстів з високим IQ (а професіоналів з великим досвідом – до них найманими консультантами). Паралельно – показова розправа над кількома вбивцями і мародерами, навіть якщо вони з кола соратників.

Потім – якщо пощастить, то за деякий час, якщо не пощастить, то одразу – буде велика війна, нав’язана нам Росією. Перемога у ній потребуватиме колосального напруження усіх сил і ресурсів суспільства, яке, звичайно ж, у масі своїй не схоче нести тягар і, тим більше, жертви війни, і його доведеться примусити.

Не хочу брехати, що війни не буде. Бо нашу одвічну проблему з Росією мирним шляхом не владнати. Такий вже сусід і така історична доля нам дісталися. Існування Російської імперії несумісне з існуванням суверенної держави Україна. Наша столиця Київ, на якій вони будують свою історію – одна, і вона наша, а не їхня. Геополітична ніша у центрі Європи – одна, і вона наша, а не їхня. І якщо ми переможемо – а перемогти реально, за рахунок асиметричних дій і правильно обраної тактики – Російська імперія припинить своє існування, і дітям й онукам нашим ми цю проблему вже не передамо.

Розумію, що намалювала не дуже привабливу перспективу: тривалий час доволі брудної роботи, а потім війна. Але це та жертва, яку рано чи пізно доведеться сплатити, щоб стати не об’єктом, а суб’єктом світової політики. Такі речі не коштують дешево.

Модернізувати країну. Виростити нове покоління, здатне мислити державними інтересами.
А потім, коли стабільності нашої держави нічого не буде загрожувати зсередини, коли Україна буде грати партію у брідж за столом, застланим картою світу, а не подавати каву гравцям – тоді вже дійде час до демократії і добробуту.

Filed under: Повідомлення, Статті

4 Responses to "Я проти “революцій знизу”"

  1. deni_didro сказав:

    …багато тексту, але я вас зрозумыв, думки ненормальних зюыгаються… ще трохи почекайте, я ще вчуся, саме крапалик чекати може до осени….

  2. deni_didro сказав:

    я вибачаюсь, але дочитав. ще трохи ы можна письменником, або копирайтером, шикарний текст, Иллич заздрить

  3. Зелений сказав:

    Колись давно, здається у підшивках журналу “Вокруг свєта”, прочитав, що 95% заколотів у Африці і Латинській Америці зроблено випускниками французьких військових академій, Сен-Жюст, і Сент-Оноре. Ще тоді замислився, що ж вони там за науки вивчають? Біографію Бонапарта?

    Про гомеопатію – мені сподобалось. Щури знають про гомеопатію? Після всього, що вони зробили, і пару магазинів можна вважати за плацебо. Партія нового типу, зрештою, то тема вже досліджена, маємо навіть результати лабораторних робіт.

    Більш модерною і технічною мовою, можливо, слід говорити про “коректний перехват управління”, а не про різновиди революцій. Термін так само небезпечний, знаю по собі. Одного разу запропонував таку штуку, суто в технічному плані, для підвищення безпеки виробництва і зменшення втрат у випадках аварій. Обгрунтував, пояснив. Систему було запроваджено, але мені довелося шукати нову роботу, в іншому АТ, частина акціонерів оцінила напрямок моїх думок, як потенційно небезпечний.

    Перехват управління, це саме те, що зробили і Путін в Криму, і Яценюк, Турчинов у Верховній Раді, і Порошенко після Януковича. Те саме Путін збирався зробити в масштабах уявної Новороссії, але майданне суспільство тоді вже зрозуміло, що відбувається, і тихого рейдерства не вийшло, квазілегальна заміна влади наразилася на спротив посполитих, що взагалі ніяк не передбачалося, недолік кремлівського моделювання ситуацій. За канонами кремлівської концепції, посполиті є, виключно, підла, здеморалізована, несамостійна, маніпульована, продажна маса. Доречі, а що теперішня укрсучвлада робить із суспільством? Робить його більш жебрацьким, залежним, розділеним, втомленим, зневіреним, годує мінстецівською баландою. Здавалося б, до чого тут кремлівське моделювання?

    І ще, про перманентне зкурвлення революціонерів. Потрібні принципи, явно декларовані. Люди можуть приходити і відходити, організація має працювати для прогресу України. Можливо, навіть, виборність, ротація, конкуренція. Тільки якось без мінусування між своїми.

  4. Зелений сказав:

    І вопше, упадництво якеєсь-то. Не можна повбивати щурів, бо Путін нападе. Ха-ха-ха, три рази. А чому Путін нападає, де схоче, і виглядає на те, що його мало що стримує? А чому Порошенко поклав на Конституцію не лише руку, і плювати йому, куди Путін нападе? І ми вже три роки на це дивимось, як Порошенко втілює древню максиму, “Лучше я, чєм какой – нібудь мєрзавєц!”. Ну і ще одну, так само безсмертну, “Отдай! А то потєряєшь!”. Оце наш вибір, або віддамо, або заберуть. І оце вже точно той самий випадок, коли всі вони однакові. Нас загнали в глухий кут, обікрали, обдурили, і намагаються морально паралізувати, щоб не рипалися, не створювали проблем, і віддавали доостанку що залишилось. Бо Путін нападе. Іржаві, криво зварені труби з прицілами 1946 року можна продавати армії за ціною нових імпортних мінометів, бо інакше Путін нападе? Можна не призначати послів у ключові країни по три роки, втричі обвалювати гривню, споглядати, як витікають до сусідів найкращі, молоді, кваліфіковані, здорові працівники, сотнями тисяч і вже мілліонами. Ми змушені були слухати Байдена, який нагадував Порошенку його обіцянки і грандіозні, до ідиотизму, віддавання шматків українського суверенітету, аби владнати проблеми партнерів. Товариство сумнівалося, що, направду, хотів сказати Джо? Шукали варіанти перекладу, слухали оригінал, сперечалися, в якому смислі Джо згадував Техас і Мексику? А Джо був у афуї від феєрії Порошенкових обіцянок і кругової роздачі всім бажаючим, хто чого від України хоче. Джо навіть не казав, що Путін нападе, бо то вже без сенсу. Нащо нападати, коли йде шарова роздача? В торгівлі, банківництві, приватизації, постачанні окупованих і анексованих територій, видачі людей на вимогу ФСБ.
    —————————————-
    Все це чим далі, то більше схоже на розм’якшення всіх структур держави, втрату дієздатності, навіть адекватності дій до наявної ситуації. Державні діячі тримають мільйони в валюті під подушкою. Схоже, це вершина їхніх управлінських, економічних та інвестиційних зусиль, запорука нашого світлого майбутнього. НГШ під час прориву крупних ворожих сил обмиває зірочки і бавиться парадиком. Зараз ще почнемо офіційно торгувати з окупованими зонами і вибори там готувати. Бо що треба робити з окупованими територіями? Треба продати їм всьо, що вони схочуть! Нагодувати, а потім уже – зрєліщ, в смислі, клоунаду з виборами. Тільки на репарації з Росії можна потім не сподіватися. Я так розумію, для цього все затівається?
    —————————————–
    Просто чекати теж можна, як віл обуха. Зауважте, стрій клептократії, КГБшного охвістя прикоритного, залишається практично не розірваним. Зло залишилося непокараним, м’яко кажучи. Збережені всі конструкції, що забезпечують стабільність, безпечність паразитування. Мусора перевдягнуті, судді з доброю зарплатою, на СБУ посаджені свої люди, Охендовський на своєму місці, виборчий закон стабільний і зручний. Будемо чекати далі? Як прибрати Охендовського, змінити закон, люстрацію мусорів зробити перманентною, президенту платити півзарплати, бо він на півставки, він же ще трохи шиє у “Рошені” – то Путін нападе? Гангрена нічим не краща від саркоми.

Залишити відповідь

*