Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Про те, як війна навчає рішучості

Про те, як війна навчає рішучості

Підмітила одну закономірність. У мирному житті є невеликий відсоток безбашенних людей, які у критичній ситуації візьмуться робити те, чому не навчались і на що не уповноважені. Наприклад, знешкодити і затримати озброєного злочинця, не маючи спецпідготовки і не будучи поліцейським. Надати складну медичну допомогу постраждалому, не будучи медиком. Сісти за кермо, не маючи водійських прав і взагалі не вміючи водити (тупих мажорів, які ганяють без прав без жодної на те необхідності я зараз, звичайно, на увазі не маю).

Такі вчинки можуть закінчитися трагічно – наприклад, смертю постраждалого через неправильно надану допомогу. Саме тому у мирному житті на них зважуються одиниці. Стандартна поведінка нормальної порядної людини, на руках у якої опинився поранений, травмований або той, кому стало погано – викликати швидку або самому відвезти людину в лікарню. Не більше. “Я ж не вмію, я можу нашкодити”, – сидить в підкорці у кожного з нас.

Так ось, на війні оце відчуття – “я не вмію, я можу нашкодити” – з підкорки вибивається. Ми всі стаємо “поліцейськими”, “медиками” або “водіями”. Завжди, коли це треба, ми беремо і робимо, без жодних вагань і “трєпєту душевного”, мовляв, ах, як же так, я ж не вмію, я можу машину покоцати, я можу людину угробити. І, знаєте, в 90% випадків це нормально спрацьовує. Один боєць на мирній території потрапив з товаришем в ДТП. У товариша через перелам, здається, щелепи опинилися перекритими дихальні шляхи. І той другий, не лікар і навіть не парамедик, примудрився зробити йому трахеостомію – проколупав ножем дірку в шиї і вставив туди трубочку, зроблену, якщо не помиляюся, з авторучки. Що так можна робити, він почув колись від одного парамедика. В результаті товариш вийшов з лікарні живий і здоровий, з маленьким шрамом на шиї.

Особисто я у критичній ситуації сіла за кермо і благополучно проїхала кілька десятків кілометрів (це був на той момент мій другий у житті раз за кермом). Затримувати злочинців ще не доводилось, в одиночку рятувати людей – теж, але я врятувала собаку, у якого з шиї бив фонтан крові, наклавши на рану щипці для зажиму судин (добре, що в аптечці все є, погано, що вона від того важить стільки, що живе на рюкзаку, а не на мені – на мені лише джгут і бандаж).

У звичайному житті, коли людині прописують уколи без госпіталізації, людина ходить на уколи в поліклініку, або до неї додому приходить медсестра. Якщо немає грошей оплатити послуги сестри, шукають якусь добру сусідку чи подругу, яка “вміє робити уколи”.
Тут ми всі, коли хворіємо, робимо уколи один одному, за потреби робимо собі самі. Якщо біля хворого чи пораненого немає медиків, я сама зроблю укол, поставлю крапельницю, зможу обробити і зашити рану. (Шити рани мене не навчали, але бачила, як це робиться, і знаю, що зможу і сама).

Пригадую розмову в кінці 15-го року з одним госпітальєром. Він чергував зі швидкою на передку, приїхала якась комісія і влаштувала йому допит: “А що ви будете робити, якщо цивільній людині в селі стане погано?”. Навчений, що треба казати, наш парамедик відповів: “Я викличу швидку і побуду біля людини, поки вона не приїде”. Бо він неофіційний медик, який не має права ні призначати ліки, ні навіть перевозити хворих у місто на госпіталізацію. І пофіг, якщо “офіційна” швидка відмовиться їхати туди, де стріляють, або її доведеться чекати кілька годин.
Насправді він зробив би (і багато разів робив) не так. Наші медики завжди надавали допомогу цивільним – на місці або відвозили їх у лікарні. Бо інакше – а які варіанти? Навіть якщо через це можливі неприємності. “Нам просто пощастило, – сказав він мені тоді, – що в нас по дорозі жоден цивільний ще не помер”.

Війна, скільки б вона не тривала – ситуація форс-мажорна. А в мирному житті, куди ми всі рано чи пізно повернемось, треба щоразу, у кожному конкретному випадку, шукати баланс і грамотно приймати рішення. З одного боку, не варто самому робити відповідальну і ризиковану роботу, якщо є можливість довірити її професіоналам. З іншого – постає питання довіри до тих професіоналів. Талановитий випускник якого-небудь мирного технікуму може піти на війну і зробитися комбатом, а професійний військовий може працювати на ворога. Нездарний хамовитий лікар може угробити пацієнта, а проста турботлива жіночка без медичної освіти – виходити його. Боягузливий чи ледачий мєнт може не погнатися за злочинцем, і його доведеться затримувати звичайним громадянам. І так далі.
З третього боку, навіть у мирному житті є сила-силенна ситуацій, коли швидко покликати професіоналів неможливо (турпохід, віддалене село, темний безлюдний провулок, стихійне лихо тощо). Тому бажано готуватися до подібних ситуацій, і щось таки вміти, і бути морально готовим це зробити, для себе й інших. Ця істина дуже банальна, але чомусь про неї часто забувають…

Filed under: Статті

4 Responses to "Про те, як війна навчає рішучості"

  1. Зелений сказав:

    Усі “цивільні”, “європейські” процедури за дефолтом закладають сталість багатьох інфраструктурних речей, наявність і нормальну роботу державних служб, інституцій, безвідмовне функціонування правових механізмів. І тоді для ініціативи, справді, залишається мало місця. Мало того, євробюрократія вважає ініціативу небезпечною, і оте опитування, насправді, мало на меті перевірку наявності потягу до небезпечної ініціативи, і залякування схильних.
    ——————————–
    І це не просто ідиотичний виверт мозку єврогейців, зовсім ні. Це дуже добра іллюстрація того, які ми з ними неоднакові. Зауважте, це вони приїхали до нас, на нашу війну, і переймаються, власне, не чимось помічним, їстівним, дефіцитним, як снайперські набої чи протитанкові штуки. Ні. Їм, по-перше, цікаво, що тутечки відбувається, у них на задньому дворі, а по-друге – вони висипають нам на голову свої власні комплекси. Ми повинні воювати скромно, гуманно, постачати ворогам харч, воду і електрику. Підозрюю, що і набої теж, але стверджувати не можу, треба особисто переконатися. І всяких хворих і поранених ніхто з простих смертних не має права торкатися, без благословіння згори, від Нього. За всим цим набором заборон і самовбивчих принципів проглядається, та навіть світиться в темряві ідея, що ми – закоренілі, невиправні грішники, і нас покарано за гріхи, а оце зараз вони, просвіщенні, розкажуть нам, як саме правильно страждати і каятися.
    ——————————–
    Може повторюся, але мені завжди трохи дивним здавалося завзяття, з яким західний світ переслідує все, пов’язане з німецьким націонал – соціалізмом. Можливо він і не був занадто няшним, але щоб аж так убиватися? Це ж, безумовно, щось уже релігійне, це культ. Переслідують столітніх дідів, справді їх судять, нікого не хвилює, чи діди розуміють уже, що відбувається? Жодного реалістичного фільму за темою не існує. Виключно агітки, блазнювання, тощо. Тобто, тема залишається живою, аж болючою. При цьому СССР зображається дикуватим, придуркуватим, але назагал – із симпатією. Оце зовсім добиває. І укріплює на думці, що таки вся ця фігня є глибоко нездорова.
    ——————————–
    Схоже на те, що ця Європа, яка була дєдушкою об’єднана і постачала зброю, провіант, рекрутів – по всьому лише скористалася можливістю і крутнула стандартний біблейський фінт із офірним цапом. А сама залишилася такою, як була, і, власне, саме для цього було влаштовано виставу. Але насправді – Європа не змінилася. Це такі ж завойовники – хрестоносці, бізнесмени – визискувачі, так само, як раніше, чітко розрізняють своїх і тубільців, і мають тверде, хоч неартикульоване переконання, що тубільцям не можна давати зброю.(Хто не вірить – подивіться класичні вестерни, там доступ індіанців до вінчестерів є стандартною темою загальної істерики.) Але конче треба просвіщати і навчати всьому хорошому. Чим те хороше закінчиться для тубільців – то зовсім інша справа. Зверніть увагу, як зате єврогейці самі собі подобаються, в процесі, індивідуально і гуртом. Я би навіть сказав, що їх від самого процесу хрестового походу на Схід конкретно пре. Але, ще раз, ці люди, так само, як колись, намагаються запхати невідомі їм обставини чужого життя, навіть чужої війни, у кимось десь придумані правила для ідеальних умов. Ясно, що аби дозволяти собі таку розкіш, будь – яку проблему вирішувати за Святим Письмом і почуватися щодня все святішим самому – то дєдушки слід було позбутися, бо нахріна конкуренти? А от Сталін – не конкурент, і нема питань.
    ——————————–
    І це ще без врахування слизької теми про щирість намірів цих агітаторів за все добре, проти всього поганого. Як в старому романі казав один німець іншому, :”Мій дядько був місіонером у Африці. Міг вцілити з “Маннліхера” у підкинутий в повітря гудзик.” Хто з цих доброзичливців проповідує по той бік фронту? Є результати? Може, розкопати передвоєнну співпрацю з Кацапщиною? Меморандум? Мінськ? Гуманізм В’єтнаму, Афганістану, Іраку, Югославії, т.д., щоб не ходити далі? Різницю між гуманізмом і ефективністю західна цивілізація зрозуміла дуже давно. Нам вони методично пропагують гуманізм і правильність, прямо під час війни.

    1. Nelly сказав:

      Posted on August 3, 2009 at 7:04 amSorry Amelia, I’m sure it don2&e#8s17;t help seeing him on a gurney but he actually asked us to film him. He’s sleeping and doing alright. We have him on meds and we’ll get a prognosis when he wakes up.

  2. Зелений сказав:

    На додачу. Про безперервність, спадковість зусиль західних хрестоносців щодо Сходу, за який вони і нас вважають. Я подивився ролики з недавнього танкового турніру в Германії. Зачепився оком за обриси однієї машини, з легким здивуванням. Характерне підвищення корпусу до корми, фірмовий лоб башти. Якась із модифікацій “Леопарда”. Яка була мета? В чому необхідність повторяти, відтворювати ці контури, через 60 років ще раз? Жодної, крім заспокоєння душевного болю, виплеску великої інтеграційної ідеї. Це таке собі “можем повторіть” у виконанні “Краус – Маффей – Вегманн”? І не фанєрка для демонстрації на 9 травня, а відлито в металі, 60 тон заліза. Здається, це не остання модифікація, пізніше вони відійшли від цих понтів, але що встигли зробити – існує, не сховаєш. А їм гріють душу ці спогади, ця ідея, вони продовжують віковічний “дранг нах Остен”. Здавалося би, до чого тут політкоректність?
    ——————————–
    Отже, повторюся, євроінтеграційні цивілізатори досі не вилізли з того “Pzkw – IV”, і не думали. Вони лише, так би мовити, перефарбували того “Тигра” у рожевий колір. І не можна про це забувати.

  3. Зелений сказав:

    Через поспіх вкралася фігня. Зрозуміло, що йшлося про Pz.Kpfw.VІ Ausf.H1 і подальші його модифікації.

Залишити відповідь

*