Статті Коментарі

Білозерська INFO » Інтерв'ю » Вийшло велике інтерв’ю зі мною в газеті “Факти”

Вийшло велике інтерв’ю зі мною в газеті “Факти”

…Трое суток наша группа просидела в засаде, за это время ни одного автомобиля врага мы не видели, если не считать двоих боевиков на мотоцикле с автоматами. Но мы их не тронули — слишком малая «добыча». Если бы разобрались с ней, пришлось бы сразу же уйти. Курсировали по дороге только все те же БМП с украинскими разведчиками. Когда они появились в третий раз, наш командир сказал с досадой: «Всю „дичь“ нам распугали». Приказал мне распустить волосы и идти на переговоры с ними. Я носила с собой сине-желтый флаг формата А4 (это жизненно необходимо: в первые месяцы войны так называемый «дружественный огонь» — стрельба по ошибке по своим — был настоящим бедствием). Военные отвезли нас в расположение своей 93-й бригады. Так мы познакомились с ее командиром Олегом Микацем. С того дня подразделения Добровольческого украинского корпуса «Правый сектор» участвовали в операциях его бригады. Важно отметить, что все свои действия мы согласовываем с командованием регулярной армии.

— Как вы решили вопрос с оружием?

— Воевали личными зарегистрированными карабинами. Также добывали трофейные автоматы и пулеметы. Бывало, военные давали нам оружие на время. Скажу откровенно, иногда покупали его в тылу у криминалитета. Не секрет, что автоматы, пистолеты, патроны, гранаты воруют, вывозят из зоны АТО и продают на мирной территории. Мы все это скупали и возвращали на фронт.

— Каким образом вы попали на войну?

— Вы удивитесь, но я готовилась к ней десять лет: в 2004 году стала активисткой патриотического движения, благодаря чему познакомилась с нашим командиром (я бы не хотела называть его имени). В начале 1990-х годов этот человек участвовал в двух локальных конфликтах на территории бывшего Советского Союза: в Приднестровье и Грузии. Уже тогда ему было понятно, что Россия рано или поздно нападет на Украину, поэтому он учил нас воевать. Я работала журналисткой, а в выходные и праздники ездила на тренировки. Поначалу мы занимались с деревянными муляжами автоматов, а затем — с «оружием» для страйкбола (командной военизированной игры, в которой используется специальное пневматическое оружие, стреляющее пластиковыми шариками. — Авт.). Эта игра хорошо помогает в обучении тактике ведения боя. Занятия требовали вложения значительных средств, все расходы мы оплачивали сами.

…Однажды враг накрывал наши позиции артиллерийским огнем два часа подряд. Это так достало, что мы вышли из укрытия, сели посреди двора и запели (командиров поблизости не было, а то бы загнали в подвал). Лучше всех пел побратим с позывным «Скрыпаль» (он играет на скрипке и гитаре), у него отличный голос. В моем армейском багаже есть камера, я записала видео того экстремального концерта. Вообще, снимаю на фронте много (хотя военные этого не любят и зачастую меня за это ругают). После Победы смонтирую фильм, для него уже отснято немало сильных эпизодов.

Я каждую минуту помню, что военный видеоархив может понадобиться и на тот случай, если на нас, добровольцев, посыплются лживые обвинения, например, что отсиживались по тылам, мародерствовали… На кадрах четко зафиксировано: мы сражались на передовой.

— У вас есть оберег?

— Освященный крестик, который мне в начале войны подарила свекровь. Еще большое количество мягких браслетиков — подарки волонтеров и детей.

— Снайперы зачастую идут на задания с напарниками. Вы работаете в паре с мужем?

— Нет, потому что по характеру он холерик, а в нашем деле важно быть спокойным, как я, например. Так что на заданиях меня прикрывают другие ребята.
Нынешним летом на Донбассе так много клещей, что это просто катастрофа: каждый день снимаешь с себя по 20−30 паразитов. Комары тоже немало донимают. Приходится защищать лицо противомоскитной сеткой. Кстати, профессиональным снайпером себя не считаю: у меня недостаточно квалификации, к тому же винтовка и оптика не соответствуют современным требованиям. Сейчас классной считается снайперская винтовка, которая позволяет поражать цели на расстоянии километра и больше. А у меня винтовка Драгунова, принятая на вооружение еще в начале 1960-х годов.

— В оптический прицел видны лица, глаза врага?

— Нет, только силуэты.

— Как переносите тяготы фронтовой жизни?

— В отношении быта я человек непритязательный: было бы что поесть, попить, где поспать и чем почистить зубы. Другое дело, что я мерзлячка, часто простужаюсь. Так что в холодное время года в разведку хожу нечасто. Хорошо, когда блиндаж или иное помещение, в котором мы ночуем, отапливается печкой-буржуйкой. Половину зимы 2015—2016 годов мы с мужем ночевали в полуразрушенном неотапливаемом помещении, спалось вполне комфортно — благодаря классным спальным мешкам (за них особое спасибо волонтерам).

— Пользуетесь на войне косметикой?

— Нет. У меня на фронте нет ни косметики, ни украшений.

— Когда идете в бой или разведку, сколько весит ваша поклажа?

— Ради интереса я ее взвешивала, вышло где-то 25—26 килограммов: оружие, боеприпасы, бронежилет, каска, спальный мешок, бинокль, различные приборы и зарядные устройства к ним, прицел и одна техническая штуковина к нему, метеостанция, видеокамера, два мобильных телефона. Но это тот вес, который я просто несу на передовую. В бой иду с багажом не более 15 килограммов.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
http://fakty.ua/239703-snajper-elena-belozerskaya-posle-pobedy-zadacha-nomer-odin-rodit-rebenka

Filed under: Інтерв'ю



3 коментарі "Вийшло велике інтерв’ю зі мною в газеті “Факти”"

  1. Снайпер, блин)))) и при этом мелкий папарацци с пушистым хвостом)))

  2. Про “глаза врага” – це просто чудово. Інтерв’юєр, насправді, відтворює стандартне, ритуальне питання штабних офіцерів вермахту і SS при врученні воякові спеціальних нагород за ближній бій, за рукопашні атаки. В оригіналі – “чи бачив білки очей ворога?”, різниця несуттєва. Але не мотиви. Німці стимулювали психологічну стійкість, здатність знищувати ворога свідомо, з відкритими очима. Йшлося про ефективність у бою. Зрозуміло, що результат атаки батальйону з підтримкою снайперського взводу, який вибивав кулеметників, артилеристів, офіцерів – був значно кращим, ніж без снайперів. Це зовсім інша війна. І, найголовніше – зовсім інший рівень втрат серед своїх. Тому вправних снайперів німецькі командири вчили, переманювали з чужих підрозділів, примусово забирали, використовуючи особисті зв’язки в штабах полку чи дивізії.
    ——————————-
    Наші журналісти практикують подібні запитання з іншою метою. Продемонструвати свій власний гуманізм, на противагу бєсчєловєчьності етой войни. І так, між іншим – хвицьнути українського вояка, задньою лівою. Точно так Наташа Влащенко спитала Володю Парасюка, на ефірі 112, тоді ще. І за 0,01 секунди з Володею зробилася метаморфоза, прожекторний блиск очей, напруженість, як перед кроком у невідоме, хижа посмішка, і він тихим рівним голосом порадив Наташі “більше ніколи такого не питати”, так, що Наташа Влащенко одразу проніклась, і повірила йому. У Володьки добра реакція. Але що може змінити нашу медіапіхоту? Чи є така сила? Хто їм заборонить уявляти себе гуманним, гендерно безпристрасним штабним штандартенфюрером, у райдужному кітелі, завужених штанцях і модних лабутенах, усе – від Хьюго Босс? Хто пояснить їм базові речі, про ефективність атаки і мінімізацію втрат серед своїх? Та, мабуть, і не допоможе, бо вони хотять лише поговоріть об етом. Якщо почую про подібне запитання ще хоч раз, то вважатиму, що медіапіхота має спеціальну методичку.

  3. Продовжуючи тему нагород, німецька система разюче відрізняється від нашої. Їхні відзнаки і нашивки, за знищення танка, за рукопашні атаки і подібні – дозволяли зрозуміти, хто перед вами стоїть. Фазан у дорогому мундирі, але без відзнак за реальні вчинки – залишався фазаном. Жодне “УБД” не могло з’явитися в цій системі, зорієнтованій на точне враховування підтверджених індивідуальних зусиль, самостійних рішень і вчинків. Навіть фронтовиків ділили на чотири категорії, від першої лінії окопів і до обслуги десь за 50 кілометрів. І це були різні гроші і різні почесті. Бо жандармерія і зв’язківці в запіллі не мають щастя подивитися в очі ворогу. І тоді – все, четверта категорія.
    ——————————-
    Тому оці журналістські звинувачення окопників першої лінії – викликають дуже сильну підозру стосовно джерела ентузіазму і справжніх намірів. Найпростіше, що напрошується – це ланки одного ланцюга, із закликами помиритися, зупинити війну, тощо. Загалом, спроби розмагнічування, знищення бойового духу. Я не вірю, що ці профі, вже з надщербленими зубами, без ознак дефіциту ваги тіла і мозку, ставили питання випадково. Це рівно така ж випадковість, як заборона відповідати на обстріли.
    ——————————–
    Маю навіть здогадки щодо далекої стратегічної цілі подібних випадковостей. Йдеться про співвідношення сил при наступі, в атаці і обороні. За підручником це 3:1, але. За деякими свідченнями часів ІІ СВ, навчені, згуртовані, мотивовані частини тримали оборону при перевазі атакуючих до 10:1, мало того, ще й контратакували, перемелюючи противника у невірогідних кількостях, вже трофейною зброєю. В цій війні подібне також вже було, під Дебальцево, наприклад. Оце воно. Якщо ЗСУ мають 100.000 доброго війська, мусорів, беркутів, аватарів не рахуємо, то кацапам для наступу знадобиться 1.000.000, і це тільки на перший тиждень боїв. Вопшем, у них нема стілько бояришніка.
    ——————————-
    Тому вони спробують деморалізувати, закидувати багном кращіх бійців, вивищувати мусорів над окопниками першої лінії, роздавати нагороди холуям, тупо триматимуть під обстрілами, нацьковуватимуть тітушню в тилу, розформовуватимуть згуртовані частини з великими традиціями. Це очевидна матриця. Доречі, за дослідженнями медичної служби вермахту, у бійця в окопах максимум через 45 діб в голові слабшають клепки, він зовні виглядає нормальним, але є шанс втратити його назавжди, якщо не дати йому відпустку. Я не знаю, як це правило контролює наша медслужба і командування. А це також можна використовувати, як спосіб.
    ——————————-
    Між іншим, оцей фінт, що нам влаштували з “Мінськом”, він із репертуара комерсів 90-х років, і має власну назву – “тягло”. Це коли укладається угода, і трохи згодом щасливому покупцеві поступово пояснюють, чим він розплатиться за щастя, скільки разів йому доведеться розплатитися. А коли покупець, природно, починає нервуватися – йому пояснюють додатково, що зрив чергового платежу означатиме, що він нічого взагалі не купив, так що, цій угоді – нема альтернативи… Знаючи, хто той договірняк ізваяв – я абсолютно не здивований. Але, якщо цей стандартний шахрайський прийомчик мєждународно буде втілений в реальність – буде нечуваний в історії прецедент! Наче долю народу і держави шулера розіграли в карти.

Залишити коментар до Зелений Скасувати коментар

*

Статті