Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » ЗВІТ ПРО ПОЇЗДКУ ДО ШТАБ-КВАРТИРИ НАТО (багато фото)

ЗВІТ ПРО ПОЇЗДКУ ДО ШТАБ-КВАРТИРИ НАТО (багато фото)

Я вже на службі, і поспіхом, бо зовсім немає часу, пишу звіт про поїздку групи дівчат-ветеранок і діючих військовослужбовців до штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Писатиму, як завжди, правду, підозрюю, що не все всім сподобається, але то таке, враховуйте, що це виключно мої особисті враження.

Метою поїздки було продемонструвати у штаб-квартирі НАТО фільм «Невидимий батальйон» про участь українських жінок в російсько-українській війні, і таким чином нагадати світовій спільноті, що ця війна йде просто зараз, і що вона їх теж стосується. «Невидимий батальйон», зініційований свого часу Марією Берлінською – це не тільки назва фільму, а ще й материнський проект жінок-військових, а «Амбасадор – ветеранська дипломатія», в рамках якого ми й поїхали – один з дочірніх. Як не крути, порівняно з паркетними політиками в костюмах дівчата-фронтовички у формі виглядають і звучать переконливіше. Плюс гендерна тематика – це зараз світовий мейнстрім, яким варто скористатися для донесення наших меседжів. Нас ніхто не посилав і ніхто (маю на увазі офіційні структури) не уповноважував. Схоже, західні дипломати не дуже у це повірили, але про це нижче.

Крім мене, з героїнь фільму поїхали: Андріана Сусак-Арехта, колишній штурмовик «Айдару», нині один з лідерів жіночого ветеранського руху, та Даша Зубенко, з якою я познайомилася ще у 2015 році, вона була тоді парамедиком у 8-ій роті УДА «Аратта», а нині сержант, інструктор в одному з навчальних центрів ЗСУ. Решта троє дівчат – не героїні фільму, але активістки руху: Майя Москвич (служила у Нацгвардії, демобілізувалася за станом здоров’я, виграла золото на «Іграх нескорених»), Галина Клемпоуз «Перлинка», донедавна аеророзвідниця у 54-ій бригаді, і Яна Зінкевич, беззмінний комбат батальйону «Госпітальєри». Треба сказати, що в нас була ідеальна психологічна сумісність, компанія була тепла, дуже спокійна, нам було комфортне одна з одною. Хоча в цілому поїздка була нелегкою, особливо важко прийшлося Андріані і Даші, бо з нас шістьох вони найкраще володіють англійською, можуть абсолютно вільно нею спілкуватися, тож основний дипломатичний тягар ліг на їхні плечі, ну, й Янині, звісно.

Маша Берлінська, яка була організатором поїздки з боку Жіночого ветеранського руху, порадила нам підготувати короткі, до 5 хвилин промови, бажано узгодивши їх між собою, щоб не повторюватись. Ми так і зробили. Свої промови, ясна річ, писали самі, ніхто нас не цензурував. Але мені допомогли з перекладом американські друзі, бо хотілося казати вишуканою, а не спрощеною англійською, з професійними військовими термінами. Я три доби вчила цю промову, щоб не збитися, бо англійська в мене, чого гріха таїти, кульгає, зі зрозумілих причин я дуже довго не практикувалася і підзабула її.

На вокзалі біля автобусів на аеропорт Бориспіль нас проводжали посестри-фронтовички і журналісти. Контроль проходили у цивільному, про всяк випадок, щоб у прикордонників не виникло зайвих питань. Крім мене, бо я приїхала просто зі служби і «замаскувалася», вдягнувши поверх форми чорну фліску.

У Брюсселі нас зустріли представники Української місії при НАТО. Вони всюди возили нас ці дні, орендували нам номери у готелі і всіляко дбали про нас. У перший день у вже напівпорожній старій будівлі штаб-квартири НАТО (яку я добре пам’ятаю, бо була там у 2013 році в складі делегації українських журналістів і блогерів) ми зустрілися з головою Української місії Вадимом Пристайком (далі називатиму його просто посол) і його дружиною Інною, поспілкувалися з ними. Ми розповідали, навіщо приїхали, а посол – про те, як сприймають Україну в НАТО. Казав доволі відверто – наприклад, про те, що багато західних політиків і дипломатів не розуміють, навіщо ця Україна їм взагалі потрібна – мовляв, сидіть тихо і не створюйте нам проблем. Було помітно, що посол уважно придивляється до нас – вочевидь, побоювався, що ми можемо у штаб-квартирі утнути щось неполіткоректне – наприклад, «пустити зігу» чи закликати до Коліївщини  Переконавшись у нашій адекватності, він ніби заспокоївся. Але не все було так просто. Того ж вечора нам сказали скоротити промови до 1,5 хвилин, максимум до двох. Особисто для мене це було дуже неприємно, бо над цією промовою я довго працювала, вона, як на мене, була ідеальною, викарбуване кожне слово. Однак, ясна річ, скоротила її вдвічі. Дехто з дівчат не спав майже всю ніч, переробляючи свої промови. Нам сказали у цих скорочених виступах розповісти про себе, але ми домовились між собою того не робити, бо наші месіджі світові важливіші за наші особисті біографії.

Після зустрічі з послом ми гуляли містом з його дружиною, дивилися стару його частину, їздили до Атоміуму (це один із символів Брюсселю, величезна будівля у формі атому), вечеряли в центрі міста мідіями та іншою смакотою, наробили багато гарних фото. Велика подяка пані Інні Пристайко за цей теплий прийом і за фото.

Наступного ранку ми прибули до нової будівлі НАТО. На відміну від 2013 року, незважаючи на серйозний контроль, в нас не вилучали мобільні телефони і дозволяли фотографуватися, де ми хочемо. Андріана фотографувалася всюди з подертим бойовим прапором, що пройшов бої на Луганщині у найтяжчий перший рік війни.

Ми побачили шматок Берлінського муру (він є і тут), «меморіал» жертвам 11 вересня біля будівлі, а всередині – макет самої будівлі і музей подарунків від кожної країни – члена НАТО. І магазин сувенірів, включно з дитячими іграшками 

Перед початком заходу його формат знову змінився. Нас зустріла привітна пані з Ірландії, вдягнена у цивільну сукню, але вона полковник піхоти. Вона поводилась як матуся, посміхалася нам, закликала не нервуватися і питала, чи ми щасливі. І одночасно повідомила, що виступів у нас, навіть двохвилинних, не буде взагалі. Будуть виступати очільники НАТО, потім демонструватиметься фільм, а далі буде коротка панельна дискусія (по-нашому – відповіді на питання). Я була у цей момент дуже зла і засмучена, думаю, що більшість інших дівчат – теж. Думала: якби мені одразу сказали, що я не зможу виступити з промовою, а тільки, в кращому разі, відповісти на одне питання (невідомо яке), і бути від цього дуже щасливою – я б нікуди не поїхала. Бо в мене, перепрошую, служба, і в кожного є якісь свої справи.

Оце був, як на мене, головний негатив поїздки – що нас одразу не попередили про формат, і що він у процесі змінювався.

За таких не дуже сприятливих обставин ми, однак, виконали усі завдання, які перед собою поставили, і поїздкою лишилися дуже задоволені.
Отже, нас розсадили у першому ряду величезного залу, де проводяться конференції Альянсу, вказавши кожній, де їй сідати. З того краю, де опинилися дівчата, які гірше знали англійську, у другому ряду сів військовий перекладач з української місії, і дуже добре нам допомагав. У президії сиділо троє: заступниця Генерального секретаря НАТО Роуз Гетемьоллер, спеціальний представник Генерального секретаря НАТО з питань жінок, миру і безпеки Клер Хатчінсон і голова української дипмісії при НАТО Вадим Пристайко. Кожен з них мав невеличкий виступ. Очільниці НАТО називали нас героїнями, пані Гетемьоллер казала про наближення України до НАТО і співпрацю з питань безпеки, наводила статистичні дані про жінок в українській армії, а посол представив кожну із нас громаді. Після «офіційної частини» заступниця генсека НАТО вибачилася за свій щільний графік і пішла, пообіцявши подивитися наш фільм на вихідних. Перед тим, як піти, вона трохи поспілкувалася з нами, а Андріана вручила їй подарунки – диск із фільмом і футболку з символікою Жіночого ветеранського руху.

Далі був, власне, показ фільму. Найсильніший емоційний момент особисто для мене – моя кінозірка, собакунька Ефка, яка верещала від щастя, коли я повернулася з бойового виходу – на екрані у залі, де проводяться найважливіші конференції світу.

Після фільму ми встали, усі присутні довго аплодували нам. Ясна річ, дипломати і військові – люди не надто сентиментальні, але схоже, щось у них після перегляду таки ворухнулося, бо вирази облич у них – бодай ненадовго, але змінилися.

Далі була та сама «панельна дискусія» – кілька запитань із залу. Вони стосувалися, переважно, гендерної рівності в Україні і, зокрема, в українській армії. Даша і Андріана блискуче на них відповіли. Питання про реабілітацію фронтовиків з ПТСР майже повністю співпало із темою доповіді, яку збиралася виголосити Яна Зінкевич, і вона отримала змогу нормально виступити.

Далі, вже під самий кінець, раптом підвівся журналіст з «Укрінформу» і поставив два питання, перше з яких стосувалося «миру за будь-яку ціну». Це була майже дослівна цитата із моєї доповіді, і я скористалася цією подачею. Швидко відповіла про «мир», а далі сказала те, що хотіла їм сказати. Я вже викладала цю доповідь, але продублюю її тут іще раз, в перекладі українською.

«Ми, українці, воюємо не за “мир за будь-яку ціну”, не за “припинення вогню”, а за звільнення і повернення нашої землі.
У 2016 році я брала участь у розвідвиході поблизу Маріуполя, де ми захопили військову карту, зроблену російським офіцером,
і на цій карті були позначені позиції, сили і засоби нашого ворога, в тому числі ті, що офіційно належали Збройним Силам Російської Федерації.
Там було написано чітко: “Збройні сили Росії”.
Чи можу я запитати вас, як це виглядає у світлі безперервних російських тверджень про те, що їхні військові не беруть участі у боях на Донбасі?
Я хочу вам сказати: дорогі, шановні закордонні друзі! Будь ласка, не допомагайте нам домовлятися з Росією. Всі угоди з цією країною безнадійно марні і контрпродуктивні.
Тільки жорстка лінія всього вільного світу по відношенню до Росії,
широкий комплекс з військових, економічних і дипломатичних заходів здатний її зупинити.
Європа повинна зрозуміти, що кожен барель нафти, кожен кубометр газу, придбані у Росії, перетворюються на нові ракети, снаряди і кулі, які сьогодні вбивають моїх співвітчизників, і, цілком можливо, вбиватимуть ваших співвітчизників завтра.
І, власне кажучи, не тільки завтра. Ми всі пам’ятаємо 300 невинних людей з повітряного рейсу, які були вбиті російською ракетою, спробу перевороту в Чорногорії [організовану Росією], щоб перешкодити цій країні вступити до НАТО, дії російських вбивць у Великій Британії тощо.
Як кожен може побачити, це не лише українська проблема. Це проблема всього вільного світу.
Ми не закликаємо вас воювати за нас. Насправді це ми воюємо за вас.
Ми, українці, захищаємо весь вільний світ від Росії.
Але нам потрібна ваша підтримка у вигляді зброї, боєприпасів і антиросійських санкцій.
Зробіть це зараз, і майбутні покоління європейців будуть вічно вдячні вам!»

Цікавою була реакція західних дипломатів на цю промову. Мені вони, звісно, нічого не сказали. Але потім прямим текстом казали дівчатам, що вони впевнені, що ми не самі від себе, що нас послала влада, а промови наші за нас писав мало не особисто Порошенко. Я трохи перебільшую, звісно, але суть така. Хтось із дипломатів обурився – мовляв, ми не мали права їх повчати.

Розумієте, не буває такого, щоб у людини не було жодної позитивної риси. Путін, наприклад, дуже щедрий. Втім, один мій американський друг вважає, що справа тут не стільки у щедрості Путіна, скільки у банальному боягузстві європейців. Сидять собі, прикриті американською ядерною парасолькою, і бояться. А ми в окопах не боїмося. Часто не прикриті навіть броніком, бо ж важкий, зараза.

…Далі ми трохи спілкувалися в «кулуарах», і пані Хатчінсон особисто причепила на груди кожній із нас пам’ятний значок НАТО. Під час цього також були присутні запрошені Місією дівчата з волонтерського батальйону «Сітка», які провели для натівців майстер-клас з плетіння маскувальних сіток.

Далі був ланч із неформальним спілкуванням. Чи то випадково, чи ні, кожну з нас відвели до свого столику і оточили групами дипломатів. Біля мене знаходились українські військові з Місії, вони розпитували мене про снайпінг і гвинтівки. Чи справді їх це цікавило, чи мене таким чином ізолювали від вразливих західних дипломатів – судити не беруся 

Дівчата між тим добряче поспілкувалися, пояснили все, що відбувається у нас, зав’язали нові корисні знайомства, з яких, дуже ймовірно, виростуть нові цікаві проекти. Відпрацювали ми, коротше кажучи, на повну.

Того ж дня ми поїхали на зустріч з українською громадою. Зал був забитий, багато людей дивилися фільм стоячи. Емоції важко передати. Я звикла, що завдяки тому, що до того, як стала офіційним військовослужбовцем, багато писала у своєму блозі – мене впізнають на вулицях незнайомі люди, підходять, дякують… Але такий шквал тепла, поваги, відвертого захоплення, як у брюссельському «українському домі» – навряд чи хтось із нас переживав раніше. Нам дарували подарунки, тиснули руку, обіймали, дивувалися нашій сміливості, майже всі жінки казали чомусь, що не змогли б піти на фронт, як це зробили ми. Я відповідала, що це їм так здається. Я це точно знаю, бо до війни мені теж так здавалося.

І знову тут, в українській громаді Бельгії, народжувалися нові проекти. Дуже багато людей запросили наших дівчат у «Мандри ветеранок». Це вже діючий проект, а скоро почнуться нові…

Паралельно ми спілкувалися з українськими генералами з дипмісії про нові освітні програми, зокрема, вивчення англійської, для ветеранів і передусім діючих військових. Я розповідала про наш 503-й, про його бойовий шлях. В кінці, правда, не втрималась – поскаржилася на всеармійський відкат у совок і 30 «журналів обліку журналів обліку» за рахунок бойової підготовки. Мене запевнили, що як тільки ми перейдемо на натівські стандарти, журналів стане лише 5. Чекаю з нетерпінням. Переходити до стандартів НАТО варто хоча б задля того, щоб позбутися тих журналів, кожен, хто мав з ними справу, мене зрозуміє.

Цікаве спостереження, до речі. Є таке армійське слівце – «затягнутий». Мається на увазі офіцер або сержант, який стежить за добуквенним дотриманням армійських статутів і може вліпити сувору догану за незастібнутий ґудзик. У мене склалося враження, що західні військові набагато більш розкуті. Принаймні, коли вони в цивільному, абсолютно ніщо не виказує у них військових, а по наших і в цивільному видно.

І ще трохи про те, як ми гуляли Брюсселем. Описувати місто не буду, мені, чесно кажучи, було не до туристичних вражень, тим більше, що 5 років тому я вже донесхочу нагулялася столицею Бельгії і зробила великий фотозвіт. Тому – лише кілька нюансів. Абсолютна, незвична для мене, бо я мало бувала у Європі, ввічливість людей у громадських місцях. Будь-який контакт, навіть очима, супроводжується доброзичливою посмішкою. Перехожі, навіть будучи самі в цивільному, час від часу віддавали нам честь і, як це прийнято на Заході, дякували за службу («Thank you for your service»). І остання риска: коли летіли назад, в аеропорту я побігла докупити сувенірів, і у черзі до мене звернулися двоє офіцерів у формі, з якої країни – не роздивилася, бо поспішала, до відльоту залишалося мало часу. Один спитав мене англійською, чи я з Бельгії. Перш ніж я встигла відповісти, другий розсміявся і сказав першому, вказуючи на ідентифікатор на моєму плечі: «Що за дурні питання ти ставиш? Вона з України. Ось кольори, ось тризуб». У першого витягнулося обличчя, ніби він побачив дуже поважну особу: «Oh, Ukraine! Thank you for your service!».

І вже зовсім загальне враження від поїздки – те саме, що й “по життю”: мотивація перевершує абсолютно все. Якщо хочемо – можемо. Маємо важелі, маємо вплив, мусимо працювати далі.

Більшість фото надані Українською Місією при НАТО. Також є фотографії авторства Алекса Заклецького, Інни Пристайко та трохи з мого смартфону.

Filed under: Статті



One Response to "ЗВІТ ПРО ПОЇЗДКУ ДО ШТАБ-КВАРТИРИ НАТО (багато фото)"

  1. Зелений сказав:

    Об’єктивно, мінімально змістовна телефонна розмова – 3 хвилини, це відомий параметр з практики менеджерів і телефонних продаж. Тож вимога скоротити виступ до 1,5 хвилин, ще і з обмеженням тематики, означає намір організаторів помножити ефект виступів на нуль. Ввічливо закрити рота. Це, так би мовити, до гендерної тематики, і світового мейнстріму.
    ————————-
    Організатори з усієї сили робили вигляд, ніби війна в Україні їх не цікавить, не обходить. Що вони в цю справу ніяким чином не замішані, не хочуть бути замішані, мають намір дистанціюватися, і, навіть, нічого не слухати, і не дивитися в той бік. І сховати руки за спиною. Кілька фаз зміни формату виступу свідчать про відсутність єдності серед організаторів, і відсутність бажання нести відповідальність за можливий результат.
    ————————-
    І з дипломатами, справа зовсім не в тому, що їх повчали, а в тому, що вони надто добре розуміють – було за що. Оця обгрунтованість їм пекла. Бо, не сказали ж, що ми зробили все, що обіцяли, чого вам іще треба? Доречі, заява, що співбесідник “говорить не від себе”, і т.д. – є дипломатичним еквівалентом звинувачення у брехні, і оцінки подальшої бесіди, як безсенсовної. Чи, можливо, і не надто дипломатичним. Досить хамським. Це, канєшно, іменно те, що непримінно треба знати про західних дипломатів. Тепло поспілкувалися, шо там казать.
    ——————————-
    Про Порошенка і владу – то вже фатальний дефіцит розумових здібностей, не дипломатичних. Справа не у щедрості Путіна. І не у американській парасольці. То все – зовнішні обставини. Проблема, видимо, у тому, що всяка організована антиросійська, чи проукраїнська міжнародна коаліція, очевидно – абсолютно відсутня. То є квазі уна фантазія української влади, вішфул фінкінг. Міжнародний, дипломатичний фронт програно, і це очевидно, навіть у стінах штаб – квартири НАТО. Все доведеться починати спочатку. Заново. Власне, військові знають і розуміють більше, але не вони керують.
    ——————————-
    Трохи з іншої сфери, але, для характеристики настроїв у теперішній Європі, зауважте, як Німеччина вчепилася у Північний потік. Щоб стати газовим хабом Європи, і отримати контроль над енергетичними і економічними можливостями сусідів. Поставити їх у залежне, підпорядковане становище. Ці, неоколоніальні, порухи до нового порядку і впорядкування лєбенсраум, є базовані на якнайтіснішій співпраці з Росією. От, на такому тлі, ще досить дивно, чому західні дипломати не звинуватили вас у замаху на світле майбутнє Євросоюзу. До того йшло, але, НМСД, мало було часу, і формат не сприяв.
    ——————————-
    А в цілому, безумовно, зачотно.

Залишити відповідь до Зелений Скасувати відповідь

*