Про замах на Шефіра

Треба ж і мені побути в шановному товаристві диванних експертів із замаху на Шефіра.
Якихось сенсаційних подробиць, не обсмоктаних раніше, звісно, не повідомлю. Але твердо переконана в двох речах:

1. Як би комусь не хотілося, це не інсценування. Це спроба вбивства (як менш реальний варіант – спроба вбити водія і викрасти пасажира).

Усі “підозрілі” збіги, на кшталт того, що водій – професійний каскадер, а стріляли “спеціально” в ті місця, це машина нібито була менш вразливою – перепрошую, але це фігня. Людський фактор сильніший за будь-які розрахунки, він рулить усюди і завжди, і такі речі – “стріляти, щоб не влучити”, “влучити, щоб тільки трошки подряпати” і т.д. – хороші в кіно, а в реальному житті вони не працюють, бо в реальності щось завжди йде не так.
Якщо стріляють з вогнепальної зброї, не холостими і не вгору, а в напрямку людей – значить, готові і збираються вбивати. Неможливо стріляти по рухомому об’єкту і бути впевненим, куди влучиш, а куди ні. Та й по нерухомому теж. Людина стріляє, а Бог кулі носить, і кожен стрілець це знає.

2. Українці в Україні за політику не вбивають. Виключно за гроші, зазвичай великі. Переконана, за деякий час з’ясується, що Шефір взяв у бандюків бабло під щось, і обіцяне “щось” не виконав, і гроші не повернув. Ось за це у нас вбивають, ще й як.