Ненависті не відчуваю

Нагадування з минулого життя. Рівно 12 років тому я вишила цю ікону.
Тоді я вишивала ікони, так. І це була остання моя вишивка.
Преподобний Сергій Радонезький.
Більше не вишиваю. І нігті маю короткі.

Як не дивно, ненависті не відчуваю взагалі. Просто працюю, в такому режимі, що сама дивуюся, як витримує організм.

Іра Цвіла зробила одну з моїх найулюбленіших фото – де я 18 лютого 2014 сиджу на дереві між повстанцями і “беркутом”. Після Майдану Іра пішла воювати, відтоді не бачились, році у 2015-му я бачила на вулицях Києва білборди з нею… В перші дні війни Іра загинула під Києвом.

Художник Сергій Пущенко малював у реальному часі спалений вхід до стадіону “Динамо”. Потім на базі 5-го ОБАТ ДУК писав портрети добровольців. Пізніше зробив подарункове видання “Кобзаря” з колажами з фотографій воїнів. Десь серед них була і я, обіцяв подарувати книгу, не встиг. Він іноді телефонував мені і розмовляв зазвичай так довго, що востаннє я, будучи сильно зайнятою, не взяла слухавку… :(( Тиждень тому пан Сергій загинув у Василькові.

До активіста Кирила “Кобри” і його друзів я ходила на суди, коли їх затримали за “політичне хуліганство”. Молоді й зелені хлопці вдягнули на акцію балаклави, але спалилися на тому, що на них був той самий одяг, в якому вони перед тим ходили на суди, де ведеться оперативна зйомка… Пізніше Кирило Бабенцов воював добровольцем, ще пізніше, якщо мені не зраджує пам’ять, проводив вишколи для підлітків… Загинув при обороні Києва.

Безбашенного “Яшку Циганкова”, якого знаю з 2014-го по ДУКу, мені час від часу хотілося прибити за те, що він, коли був трохи молодший, полюбляв без розбору викладати у Фейсбук що треба і що не треба. Він мав відмінне, хоча й своєрідне почуття гумору і взагалі був мега-тролем не гіршим, ніж воїном. Загинув сьогодні в Ізюмі.

З Тягачем (Михайлом Приступою) ми разом воювали в Широкиному у 2015-2016 роках і потім служили у 503-му. Він був одним з найкращих воїнів, кого я знала. Мав зріст 2,03 і дуже колоритне обличчя, тому мені весь час хотілося його знімати, а він був проти – хоча ніколи не приховував ні імені свого, ні обличчя. Вважав, що це “піар” – негідна справа, якою займаються лише “ряджені”. Я намагалася пояснити, що на екрані так багато ряджених з єдиної причини – що такі, як ти, не захотіли там бути, а святе місце порожнім не буває. Він мене не розумів. Пару років тому Тягач тримав орден “За мужність” – за те, що очолив розвідгрупу, коли командир і ще один боєць були серйозно поранені, й ідеально ефективно провів відхід та евакуацію.
Був фаталістом. Вірив у Валгаллу.
Загинув в Ірпені, наскільки мені відомо – прикриваючи разом з побратимами евакуацію цивільних.

За два тижні загинули п’ятеро моїх знайомих.
Воно й не дивно, бо належу до спільноти, яка воює ВСЯ, включно з жінками, старими людьми і дітьми. І, звичайно, несе втрати. Важкою ціною дається нам перемога.

Я теж втратила, що й кого саме – не тут і не зараз.

Я не відчуваю ненависті. Я просто працюю. Мені не страшно й не боляче – якщо чесно, на всі ці емоції зараз немає сил. В мене немає шоку чи відрази до противника, я розумію, що ми просто увійшли в історичний період, коли затягнуте протистояння, вирішення питання, кому з нас жити, а кому здохнути, неминуче дійшло до своєї кульмінації. Колись же це мало статися. Ну, от і сталось.

А любити – люблю.

Радію, коли є чому. Не злюся на інших, коли роблять щось не те. (Хоча насварити для порядку можу). Регочу разом зі старими побратимами.

Якщо виживу і вистачить хисту, я напишу про це все книгу.
Її першу презентацію хочу зробити в Севастополі.
Приїдете?

#RussianUkrainianWar