Світлофори

На четвертому році війни окопи стали справжніми – завглибшки два метри і змійкою. Вузькі аж занадто, на заступаючих на позицію здорованів вагою за сто косяться з мовчазним несхваленням: “А якщо тебе затрьохсотять, як тебе витягати?”.

У розгалужених (під)земних лабіринтах запросто заблукати. Супротивник поруч – при бажанні з ним можна перегукуватись. Він теж, як і ми, прорився назустріч, згризши “сіру зону”, і тепер вже просто хто перший – або ми блискавично займаємо їхні позиції, або вони наші.

Коли буде наказ на штурм – нам або їм – ніхто не знає. До “бадмінтону” вогами і мухами та взаємних вітань з ДШК і ПК звикли. І вже здається, що так буде завжди.

– Якщо ця війна протягнеться ще рік, – базікають хлопці, – окопи з’єднаються, і можна буде в сутінках повернути не туди і зайти до “сєпарів”. Ой, вибачте, хлопці, мені не сюди, я свій поворот пропустив.
– А за два роки тут машини їздити будуть. І світлофори. Зелене світло – нам, червоне – “сєпарам”. Щоб не було ДТП.
Усі регочуть. На бруствер вчергове прилітає вог.