І розповідь, і відео суворо 18+, не для людей з вразливою психікою

Це був другий бойовий у моєму житті, Карлівка, 10 липня 2014. Збір був на армійському блокпості, збиралися довго… Трохи обабіч стояли два снайпери в кікіморах. У руках тримали гвинтівки, за спинами висіли калаші. Це й привернуло мою увагу, я вважала, що “вторичкою” снайпера може бути лише пістолет, тож підійшла і спитала: чи не важко з такими “вторичками”?

Сміються, ми ж чоловіки, кажуть, нам не важко.
Слово за слово, хвилин 10 пробалакали по-дружньому. Потім я кудись відійшла, а далі бачу, як вони разом з іншими солдатами лізуть на броню. З СВДхами в руках. В кікіморах.

ЛІЗУТЬ НА БРОНЮ. З СВДхами В РУКАХ. В КІКІМОРАХ.

Я побігла до них, першим порухом було закричати: що ви робите?
Було шумно, працювали мотори, мене могли не почути. Треба було кричати, махати руками, привертати до себе увагу…

І тут раптом – стоп. Увімкнувся внутрішній запобіжник. Інстинктивний страх нарватися на хамство. Почути: “Хто нахрін бабу сюди пустив? Хто вона взагалі така?”. Ми, майбутній ДУК ПС, поряд з “офіційними” вояками 93-ї усі почувалися на пташиних правах, а тут ще я… Жінок на передовій тоді ще було дуже мало, на них дивилися, як на непотрібний тягар, я ж стільки зусиль доклала, щоб сюди потрапити, ще виженуть нафіг, ну його…

Я думала: треба сказати, вони ж можуть загинути. А внутрішній голос: а чого це ти тут “сама розумна”? Чому їхні командири, їхні сослуживці нічого їм не кажуть? Чому, врешті-решт, вони самі не розуміють, що робити цього категорично не можна? Що перші цілі серед живої сили противника – командир, кулеметник і снайпер. Хто командир – здалеку не завжди видно, а не “впізнати” снайпера в кікіморі неможливо…

Мене все-таки чомусь учили до війни, і я не розуміла, що інших могли не вчити.

Зараз, ясна річ, ніхто б не утнув такої дурниці, але це був початок війни, і люди не знали елементарного…
Тоді, на стресі очікування бою, я цього не усвідомила.

Я вагалася секунд 10, мабуть, ще секунда-друга – і я б їх покликала…
Але тут покликали мене.
Я побігла до своїх, за цей час їхня броня поїхала.

Десь через півгодини ворожі снайпери убили одного з них і другого важко поранили.

Загиблого звали Василь Ярославцев, він був з Дніпра, віком трохи за 30.
Він нагороджений посмертно, про нього є стаття в українській Вікі.
Я прошу пробачення у його мами, пані Альбіни, за те, що могла спробувати врятувати її сина і не зробила цього.

Коли мене іноді питають, що б я змінила у своєму житті, якби могла повернутися у минуле – я завжди згадую цей випадок. “Глобальних” змін власної долі (вступу до іншого вузу, шлюбу з іншим чоловіком тощо) ніколи не хотіла. Тільки ось це.

Коли ви бачите, як хтось робить небезпечну дурницю – підійдіть і ввічливо скажіть йому про це. Можливо, він просто не розуміє, що робить.
Скажіть – щоб не було таких відео, як оце.