Про цензуру в умовах війни

Ситуація: виникла потреба встановити особу загиблого бойовика. Тіло залишилось на тому боці, але те, що загинув, відомо стовідсотково – візуальне спостереження, плюс дані розвідки, плюс офіційне підтвердження ворожої сторони.

Так ось, крім короткого офіційного повідомлення про загибель безіменного “військовослужбовця ДНР” – в Інтернеті жодної інформації. Мовчать російські і проросійські ЗМІ, мовчать соцмережі. В крайньому разі користувачі соцмереж можуть написати щось на кшталт “Такого-то бойового побратима більше немає з нами” – без жодної згадки про місце, дату і обставини загибелі. Той чи не той – біс його знає, від чого помер – незрозуміло, може, наші на Донбасі задвохсотили, а може, десь у Москві машина збила.

Порівняйте це з тим, що робиться у нас. Не вірте у те, що наша сторона приховує якісь втрати. Вороги свої втрати успішно замовчують, а з нашою доведеною до абсурду демократією це просто неможливо. Максимум на другий-третій день після загибелі українського воїна його фото і всі дані оприлюднюють у соцмережах побратими або волонтери, а звідти інформація миттєво “перекочовує” у потужні ЗМІ.
Ми знаємо поіменно майже всіх наших загиблих. Так, у цьому є велика повага до їхнього подвигу, ми не росіяни, які звикли рахувати свої втрати на мільйони – мільйоном більше, мільйоном менше, баби ще нарожають.

Але ж вороги, відповідно, теж знають все про наші втрати і наших загиблих.
У якому підрозділі служив, де, коли і за яких обставин загинув, плюс фото з бойовими побратимами (розташування, обладнання позицій, озброєння) – безцінні відомості для тих, хто навчений працювати з інформацією.

От я хочу мати дані про того вбитого бойовика – і не можу, бо у відкритому доступі їх елементарно немає. Без сумніву, для ворогів це великий плюс.

Вони якось примудрилися взяти під контроль не лише офіційні ЗМІ, але й блогерів. Росіяни це вміють. А ми ні. А на час війни воно, як не крути, корисно. І навіть необхідно. І я була б обома руками за введення на час війни диктатури з жорсткою цензурою, якби не одне але – обгрунтована недовіра до тих, хто в цій ситуації стане диктаторами.

Тож, якщо ми не збираємося найближчим часом дозволяти можновладцям обмежувати нашу свободу слова – може, самі якось трохи її обмежимо? І перш ніж щось писати, будемо думати, що все це читають не тільки друзі, френди, патріоти і небайдужі українці, а й вороги?

Ну, серйозно – шукаючи дані того загиблого “сєпара” (а повірте, що працювати з інформацією вмію дуже добре), я просто обзаздрилась тому, як ворогам вдалося не дати її мені. Хотілося б, щоб такий самий облом виходив і в них.