“Невидимий батальйон”. Дякую за службу

Була вчора на показі фільму “Невидимий батальйон” у кінотеатрі “Жовтень”. Ясна річ, я бачила його раніше, в т.ч. на великому екрані, і вже звикла до самого фільму.
Але не можу звикнути до реакції глядачів. Вони плачуть! Стільки, скільки дивляться – плачуть. І після фільму підходять, обнімають тебе, фотографуються з тобою, ДЯКУЮТЬ ЗА СЛУЖБУ…
Продюсер фільму Марія Берлінська свідомо хоче запровадити у нас традицію, яка існує в країнах Заходу – коли до військових підходять на вулиці незнайомі люди і дякують їм за службу.

На показі були присутні дві жінки – військовослужбовці армії США. Одна майор морської піхоти, друга, молодша – курсант, майбутній офіцер запасу. Розказували про штатівський досвід. Казали, що ще порівняно недавно заміжні жінки могли служити в армії тільки зі згоди чоловіка, а в разі вагітності їх звільняли.

Подумалося з приводу гендерної рівності жінок-військовослужбовців: якби хто до цього не ставився, а до цього йде. Адже в усі часи в усіх країнах, навіть тих, де жінки історично були повністю безправними, коли ставало непереливки, коли загрожував ворог, жінки бралися за зброю і воювали нарівні з чоловіками.

Побачила купу знайомих. Розвіртуалилася з Валькірією. Познайомилася з молодим чоловіком, який хоче стати снайпером, незважаючи на проблеми з зором – і стане, якщо справді цього хоче. Андріана Сусак, яка нещодавно повернулася з турне “Невидимого батальйону” по Канаді і Штатах, передала мені 50 канадських доларів від одного чоловіка, який регулярно читає мій блог. Знаю про нього лише те, що він живе в Торонто. Щиро дякую Вам, пане.

Дякую прекрасній команді “Невидимого батальйону” і всім, українцям та іноземцям, хто підтримує Україну на цій війні. Дякую за ініціативу. Дякую за творчість. Дякую за працю. Дякую за службу.

Автор фото (крім другого – Алекс Заклецький.