Пограниччя

Журналіст спитав, де була моя грань між ще-не-війною і вже-війною, у який момент я зрозуміла, що це вже не не вишколи, не страйкбол, а Війна? Коли вперше почула свист куль? Коли побачила перших убитих? Коли загинув друг?
Я замислилась. Відповісти на це питання виявилось складніше, ніж здавалося.
Згадала, як зустріла хлопців, з якими разом роками ходила на вишколи, а потім доля розвела нас по різних підрозділах, і здивувалася, що рік війни анітрохи їх не змінив. Вони сказали: “А чому ми повинні були змінитися? Для нас ця війна почалася десять років тому”.

Можливо, так було і зі мною? Але все ж таки мав бути якийсь пограничний момент. Я не жила все життя у “зоні АТО” і не брала від народження участі у бойових діях.

А потім я згадала. Це відчуття пограниччя виникало кілька разів, і було пов’язане і не з яскравими, і не з кривавими моментами.

Вперше – коли у квітні 14-го приїхала у Дніпропетровськ (дорогою уперше в житті побачивши блокпости) і в центрі міста вийшла з машини з автоматом в руках, ні від кого не ховаючись. Це було дивно, дико, нереально, адже досі в такому вигляді я ходила виключно по лісах. Коли мир, так не буває. Отже, це була війна.

Однієї ночі нас підняли по тривозі, наказали пошикуватися з речами і бути готовими їхати туди, де нам видадуть зброю (чого ми вимагали вже багато тижнів). Очікуючи своєї черги на виїзд, я недисципліновано лежала біля дверей штабу, на власному рюкзаку і наколіннику “Маклауда”, і розуміла, що зброю не видають просто так. Це була ніч пограниччя.

Перед першим моїм бойовим виходом (він стався пізніше, в ту ніч не судилося), я в дніпропетровському “Мілітаристі” віддала усі гроші з гаманцем (і ще трошки позичила у приятеля) за якісне взуття – берці XAIX. Раніше я жодного разу у житті не віддавала останнє за одяг чи взуття, тим більше – за військове. Носила дешеве, доношувала старе і ніколи тим не переймалася. Лише на війні від якісного взуття залежить життя, і я знову відчула: війна.

Того ж дня ми об’їздили усі військово-мисливські магазини Дніпропетровщини і на мій дозвіл скупили у них усі набої, що там були. Коли нам продали також набої іншого калібру, на який ми не мали дозволу, ще й нишком перехрестили у спини, я знову відчула себе за тією межею, що відділяє мир від війни.

Те, що було пізніше – вже просто доволі тяжка, іноді нудна робота чи короткі виплески адреналіну. Таких чистих, концентрованих усвідомлень, як у ті доволі буденні моменти, я більше не відчувала ніколи.