«Дівчата зрізають коси»: спогади жінок-воїнів

Юлія Матвієнко, снайпер:

«Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці… Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».

Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади:

«Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».

Юлія Філіпович «Вега», «Правий сектор» / Українська добровольча армія:

«Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».

Юлия Толопа «Валькірія», батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада

«З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».

Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців:

«А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі… І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»… Потім я почула голос побратима… Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість… Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».

Валерія Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»:

«Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»… Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув… Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».

Юлія Паєвська «Тайра», волонтер-парамедик:

«Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше… Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».

Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія / 503 Окремий батальйон морської піхоти:

«Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався. Підтвердити може напарник, якщо він бачив у добру оптику, що ціль вражена. Ще коли відеофіксація є. Або – і це найчастіше і найточніше – перехоплення їхніх перемовин розвідкою. Того разу вони саме з перехоплення і дізналися».

Більше уривків зі спогадів 25 дівчат-воїнів – тут:
https://www.radiosvoboda.org/a/photo-25-istor…/29648410.html

Скачати книгу повністю можна тут:
http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/divchata_zrizaiut_kosy.pdf