Вода точила камінь. Пролита кров довершила справу

Колись давно, у середині 2000-х років, я редагувала християнську газету. Її девізом, одразу під назвою, було: “За Українську Помісну Соборну Православну Церкву”. Ми постійно агітували за її створення, але російська церква мала тоді настільки сильні позиції, що це здавалося нездійсненним.

В монастирях УПЦ МП тренувалися проросійські бойовики. Я бачила їх на власні очі. УПЦ МП регулярно проводила “хресні ходи” з імперською символікою, ми виходили проти, нас пакували в автозаки, ми знову виходили…

На день хрещення України-Руси до Києва приїздив російський патріарх Кірілл. Відбувалася ватна Хресна хода. Наступного дня ми проводили “альтернативну”, українську – живу, різнобарвну, потужну, на яку з власної волі виходили навіть атеїсти й язичники, бо розуміли, що це не “тьорки між конфесіями”, це боротьба за Україну.

Ми пікетували Києво-Печерську лавру. “Наш патріарх Кірілл!” – скандували ватники. “Ваш патріарх гамадрил!” – бадьоро закрикувала їх українська молодь. На згадку лишалися гігабайти фото і відео.
Це протистояння здавалося вічним.

І так помалу, помалу вода точила камінь. Води виявилося замало. І тоді пролита кров довершила справу.

Перша відзнака в моєму житті – грамота від Патріарха Філарета за участь в захисті храму УПЦ КП від московських рейдерів. А тепер вже немає ні УПЦ КП, ні УАПЦ, є просто єдина українська церква, а “старші брати” тепер неканонічні безблагодатні розкольники. Хто скаже, що в світі нема справедливості?

Дивне відчуття, коли історія твориться в тебе на очах, ще й за деякої твоєї участі.