Війна привчає дбати про власне здоров’я

…і знову про те, як міняє людей війна. Суто моє, особисте. Більшість наших живуть одним днем, а мене війна привчила ледь не маніакально дбати про власне здоров’я.

З дитинства я не їм морозива і не п’ю у спеку холодну воду. Часті ангіни й бронхіти навчили жити за принципом, що п’ять хвилин задоволення не варті тижнів лікування. Але в мирному житті я все ж таки час від часу порушувала це правило, через звичайну людську слабкодухість – ну, хочеться пити, а вся доступна вода лише з холодильника (про що потім жалкувала). Зараз же, як би сильно не хотілося пити, я не торкнуся води, поки вона не нагріється. Бо не хочу валятися на базі, поки мої хлопці воюють.

Яка б не була голодна – я не з’їм їжу, якщо не впевнена у її стовідсотковій свіжості, і не стану натщесерце об’їдати з дерев найсмачніші фрукти. У мирному житті я, звичайно, запросто це робила. Ну, подумаєш, тимчасові проблеми зі шлунком. На війні цього дозволяти собі не можна, адже на органи травлення і так іде навантаження через не зовсім дієтичне харчування. А якщо прихопить живіт під час виходу чи під час обстрілу – це ой.

Нещодавно заходила у воду – і впіймала себе на тому, що пильную, аби не поранити ногу. Раніше на такі дрібниці було пофіг – в разі чого заклею пластирем, за два дні заживе. А коли у таку спеку, як зараз, іноді доводиться по кілька днів не знімати берці – подряпин на ногах краще не мати.

Я не їм немите, не сідаю на землю без каремату, не тягаю вагу, яка мені явно не під силу, не користуюсь дешевим милом, від якого може бути подразнення шкіри. В мирному житті це все запросто можна собі дозволити. На війні ні. Бо вибудеш зі строю.
Парадокс!