Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Це буде історія без моралі. Про родину з окупованих територій.

Це буде історія без моралі. Про родину з окупованих територій.

Моя співрозмовниця – літня жінка з Макіївки, ввічлива й вихована, назвемо її Тамара. Все життя пропрацювала електромеханіком на АТС, чоловік – рятувальник на шахті. У них є донька і син, від доньки – онук, від сина – онучка.

Коли почалися обстріли, каже Тамара, було дуже страшно. Люди розчистили старе радянське бомбосховище і ховалися у ньому. Щоправда, там була така задуха, що надовго їх не вистачило, за кілька днів покинули сховище і почали пересиджувати обстріли вдома.

“Я таке бачила, – розповідає Тамара, – молода сім’я, батько веде малесенького хлопчика за руку, а в мами немовля на руках…” – і починає плакати. Я мимоволі очікую на продовження: прилетіла міна і на очах у Тамари вбила цих двох дітей. Але ні: молода родина з дітьми просто йшла ховатися у бомбосховище. Це найстрашніше, що моїй співрозмовниці довелося побачити за війну. Згадує – і плаче.

Влітку 2014 року її син з невісткою якраз збиралися у Ніжин до батьків дружини – показати їм дворічну онучку, яку вони ще не бачили. І тут почалися обстріли. Всі були впевнені, що це ненадовго. Так, вдягнені по-літньому, і поїхали. І не повернулися більше. Восени Тамара через родичів передала їм туди теплі речі.

Донька з чоловіком і онуком саме в цей час збиралися до Києва. Онук Тамари, старшокласник, дуже здібний хлопець, самотужки вивчив географію – настільки, що виграв всеукраїнську олімпіаду і був направлений на міжнародне змагання до Європи. На цьому змаганні він посів друге місце, повернувся до Києва і вступив до університету Шевченка (склавши іспит з української мови, якою в побуті ніколи не спілкувався, краще за всіх інших абітурієнтів). Провчився там два курси, за цей час досконало вивчив німецьку мову і сказав, що рівень викладання в універі його не влаштовує. Подав документи у два європейські виші – в Осло і в Берлін, в обох його прийняли. Він обрав Берлін, зараз живе у Німеччині, навчається, працює, повертатись до України не збирається. Його батьки живуть і працюють у Києві, винаймають житло.

Тамара раз на кілька місяців їздить до Києва й Ніжина – провідувати свою родину. Скаржиться на дуже дорогі продукти в “ДНР”, мізерні пенсії, які там звуться, здається, “пособіями” (якщо не помиляюся, 300 рублів), і мріє, щоб закінчилася війна. У квартиру, де жив її син з родиною, безкоштовно, лише за комуналку, пустили жити родичів. Дім, де жила донька, хочуть продати, але ніхто не купує, або пропонують зовсім уже сміховинні гроші.
Раджу почекати – закінчиться війна, житло зросте в ціні. Каже: ні, у нас немає чим платити за нього.

Про тих, хто воюють за “ДНР” – каже, що поняття не має, хто вони, бо не спілкується з ними, усе її молоде покоління в центральній Україні. Кажу, що має ж вона спілкуватися зі старшими людьми у тій-таки Макіївці, хтось же ж з їхніх дітей чи онуків має воювати. Вона каже: “Ні, ніхто зі знайомих не воює. Може, у нас просто коло спілкування таке – усі мають освіту й роботу. Такі не воюють”.

Каже, що воюючих – мабуть, менше одного відсотка, а всі решта – звичайні люди, заручники ситуації. Каже, що Донбас “завинив” тим, що це прикордонна з Росією територія. Якби, каже, Черкаська область була прикордонною, зараз там було б те саме.
Вона хоче, щоб усе було як до війни, боїться тільки, що коли Україна повертатиметься на Донбас, знову будуть важкі бої і будуть гинути мирні люди. Припускає, що з бойовиками можна домовитися, щоб вони склали зброю без бою. Але, схоже, не дуже в це вірить.

Filed under: Статті



One Response to "Це буде історія без моралі. Про родину з окупованих територій."

  1. Зелений сказав:

    Так, особисто знаю людей, які з Ровеньків рвонули, і зупинилися аж у Варшаві і Вроцлаві. Разом зі старими батьками і немовлятами. Частина родичів воювала з того боку, їх імена оминають у розмовах, наче їх ніколи не було.
    ——————————–
    Нічого там не зросте в ціні, бо немає роботи. А роботи не буде, навіть після звільнення, без зміни пакету законів і завершення певних, системних, державних заходів. Там буде пустка, можливо, і не назавжди, але надовго. Із Вроцлава, Берліна, Франека, Києва – ніхто не повернеться. А ще, якщо буде якийсь розвиток материкової України – у Бімбасу мало шансів. Тільки спеціальні програми розвитку, державні, чи ще якісь.
    ——————————–
    Про чисельність сєпаришів – все бабусині казочки. П’ять років війни, СБУ вже давно повинна мати повну картотеку на всіх, починаючи із власних колишніх співробітників, які зрадили, для нагородження діркою. А не ганятися за політичними суперниками Порошенка, із серйозним вираженієм свого літса.
    ——————————–
    Вони там і сами винуваті, і зраджені власною державою, і обдурені ворожою пропагандою, і використані під загрозою зброї, тим же ворогом, і все це намішано в одному флаконі. Мені ще подобаються рожеві ліберастичні соплі, коли питання “А чи зможемо ми повернути наших людей?” ставиться, як головне, мало, не як умова визволення. Тобто, якщо нема впевненості, що ті люди повністю нас одобрять і будуть нами задоволені – то нема і сенсу починати відвойовування. Чудова схемка. Класичний “большой сюсюк”. Ми є держава, яка втратила території. Ми маємо їх повернути, разом із людьми, затопленими шахтами, полями, ховрахами на тих полях. А вже потім будемо розбиратися.
    ——————————–
    Треба нормально організувати життя, а не постійно когось ублажати, донбасян, татарів, Кобєлєва і Нафтогаз, бляхарів, субсидіантів, Ахметова, потім знову субсидіантів, і так – по колу.
    ——————————–
    Чому в Харкові Аваков організував звільнення облради і утримання міста навесні 2014, а люди, відряджені з такою ж метою до Луганська і Донецька, не зробили свою роботу? Де, за п’ять років, якісь справи, винні, засуджені, покарані? Наші силові органи не вміють робити свою роботу, який сенс вести мову про якесь звільнення? Ми можемо тільки торгувати з ворогом, і замість ворога утримувати окуповані території, а таким способом ніхто ще нічого не звільнив. Не було прецедентів.
    ——————————-
    У всьому гуммонізьмі щодо сєпаришів є один, обнуляючий момент. Покарання – обов’язкове. Не буде покарання – вони не поважатимуть державу. Як не поважають зараз, навіть ті, що потікали до материкової України. Це, частково, пов’язано з криміналізованим мисленням, держава, яка не карає – все одно, що не існує, слаба, лоховська держава. Тому, я переконаний, що всі пропагандисти “большого сюсюка”, насправді, працюють проти повернення окупованих земель, завуальовано, знищуючи твердий грунт для повернення, і заробляючи, за рахунок цього, особисті бонуси, для власного політичного майбутнього. Позбавлення політичних прав окупованих громадян, рочків на десять, може заспокоїти сюсюків.
    ——————————–
    Тут не моралі потрібні, взагалі, а комплексні державні програми, і робота з людьми вже зараз, не так, як всєгда. Але – не при цій владі.

Залишити відповідь

*