Це буде історія без моралі. Про родину з окупованих територій.

Моя співрозмовниця – літня жінка з Макіївки, ввічлива й вихована, назвемо її Тамара. Все життя пропрацювала електромеханіком на АТС, чоловік – рятувальник на шахті. У них є донька і син, від доньки – онук, від сина – онучка.

Коли почалися обстріли, каже Тамара, було дуже страшно. Люди розчистили старе радянське бомбосховище і ховалися у ньому. Щоправда, там була така задуха, що надовго їх не вистачило, за кілька днів покинули сховище і почали пересиджувати обстріли вдома.

“Я таке бачила, – розповідає Тамара, – молода сім’я, батько веде малесенького хлопчика за руку, а в мами немовля на руках…” – і починає плакати. Я мимоволі очікую на продовження: прилетіла міна і на очах у Тамари вбила цих двох дітей. Але ні: молода родина з дітьми просто йшла ховатися у бомбосховище. Це найстрашніше, що моїй співрозмовниці довелося побачити за війну. Згадує – і плаче.

Влітку 2014 року її син з невісткою якраз збиралися у Ніжин до батьків дружини – показати їм дворічну онучку, яку вони ще не бачили. І тут почалися обстріли. Всі були впевнені, що це ненадовго. Так, вдягнені по-літньому, і поїхали. І не повернулися більше. Восени Тамара через родичів передала їм туди теплі речі.

Донька з чоловіком і онуком саме в цей час збиралися до Києва. Онук Тамари, старшокласник, дуже здібний хлопець, самотужки вивчив географію – настільки, що виграв всеукраїнську олімпіаду і був направлений на міжнародне змагання до Європи. На цьому змаганні він посів друге місце, повернувся до Києва і вступив до університету Шевченка (склавши іспит з української мови, якою в побуті ніколи не спілкувався, краще за всіх інших абітурієнтів). Провчився там два курси, за цей час досконало вивчив німецьку мову і сказав, що рівень викладання в універі його не влаштовує. Подав документи у два європейські виші – в Осло і в Берлін, в обох його прийняли. Він обрав Берлін, зараз живе у Німеччині, навчається, працює, повертатись до України не збирається. Його батьки живуть і працюють у Києві, винаймають житло.

Тамара раз на кілька місяців їздить до Києва й Ніжина – провідувати свою родину. Скаржиться на дуже дорогі продукти в “ДНР”, мізерні пенсії, які там звуться, здається, “пособіями” (якщо не помиляюся, 300 рублів), і мріє, щоб закінчилася війна. У квартиру, де жив її син з родиною, безкоштовно, лише за комуналку, пустили жити родичів. Дім, де жила донька, хочуть продати, але ніхто не купує, або пропонують зовсім уже сміховинні гроші.
Раджу почекати – закінчиться війна, житло зросте в ціні. Каже: ні, у нас немає чим платити за нього.

Про тих, хто воюють за “ДНР” – каже, що поняття не має, хто вони, бо не спілкується з ними, усе її молоде покоління в центральній Україні. Кажу, що має ж вона спілкуватися зі старшими людьми у тій-таки Макіївці, хтось же ж з їхніх дітей чи онуків має воювати. Вона каже: “Ні, ніхто зі знайомих не воює. Може, у нас просто коло спілкування таке – усі мають освіту й роботу. Такі не воюють”.

Каже, що воюючих – мабуть, менше одного відсотка, а всі решта – звичайні люди, заручники ситуації. Каже, що Донбас “завинив” тим, що це прикордонна з Росією територія. Якби, каже, Черкаська область була прикордонною, зараз там було б те саме.
Вона хоче, щоб усе було як до війни, боїться тільки, що коли Україна повертатиметься на Донбас, знову будуть важкі бої і будуть гинути мирні люди. Припускає, що з бойовиками можна домовитися, щоб вони склали зброю без бою. Але, схоже, не дуже в це вірить.