Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті, Фото » Взяття Маріуполя

Взяття Маріуполя

Сьогодні – 5-а річниця звільнення Маріуполя. Сталося так, що я була присутня при цьому, і саме того дня вперше побачила бойові дії, і вперше і, вочевидь, востаннє брала участь у бойових діях не в якості солдата, а в якості військового кореспондента.

Публікую уривок зі своєї книги “ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА”, яка зараз готується до друку.

*********************************
Глава 13. ВЗЯТТЯ МАРІУПОЛЯ

11 червня мені несподівано телефонує майбутній нардеп Ігор Мосійчук, кличе з собою на базу «Азова», обіцяє щось цікаве. Вольф відразу ж зрозумів: будуть брати Маріуполь. Їдь, каже, але без трофеїв не вертайся.

(З Мосійчуком ми були знайомі ще до Майдану. За часів Януковича його разом з активістами організації «Патріот України» Сергієм Бевзом та Володимиром Шпарою посадили за так званою «Справою васильківських терористів», звинувачених у намірі підірвати пам’ятник Леніну у Василькові. Я тоді ходила на всі суди, висвітлювала цей сфабрикований процес і телефоном прямо із СІЗО отримувала від Мосійчука найсвіжіші новини. Після Майдану засуджених «патріотівців» звільнили, з кістяка їхньої організації виник батальйон, пізніше полк «Азов»).

Вранці 12-го з Мосійчуком та Дмитром Корчинським приїжджаю автівкою у Бердянськ. Корчинський сипле афоризмами, каже, що ми зацікавлені, щоб АТО тривала не менше року – тоді за рік ми перейдемо перешийок, і це нікого не здивує; і що Донецьк і Луганськ повинні якомога довше залишатися полігоном для сафарі.

База «Азова» велика, красива, прямо за корпусами море і пляж. На базі бійців – чоловік 250. Кістяк – «патріотівці» в татуюваннях типу «100% racist», інші – люди різних поглядів, які бажають воювати, а не стирчати, як ми, на базах без зброї. Командир де-юре – новоспечений прапорщик МВС Володимир Шпара (Гуманіст), теж мій давній знайомий і один з «васильківських терористів», звільнених Майданом. Реальний командир – Андрій Білецький. В «Азові», крім наших, воюють три шведи, італієць і півтора десятка громадян Росії. Зі знайомих українців зустрічаю, зокрема, активіста «Дорожнього контролю» Андрія Дзиндзю, пізніше він візьме участь у бою за Маріуполь з рідкісним на той момент девайсом – екшн-камерою на шоломі.

Майже відразу ж їдемо з Мосійчуком на розвідку в Маріуполь. В районі вулиць Георгіївська і Грецька – барикада «сепаратистів», над нею майорить прапор «ДНР». Роблю з вікна машини фото. Я знаю: вже завтра воно стане історією, тому що барикади цієї тут більше не буде. Подекуди на стінах – ворожі графіті, на деяких стовпах намальований прапор «ДНР». Але в цілому неподобства небагато, української символіки на стінах, уявіть собі, більше.

Один таксист явно слідкує за машинами, які проїжджають блокпост. Мосійчук зупиняється, проводить з ним роз’яснювальну роботу (погрожує пристрелити).

На блокпосту нам передають затриманого вірменина, у нього знайшли пропуск «служби безпеки «ДНР», шеврони «Російська православна армія», балаклаву і «травку». Затриманий виє і плаче, кричить: «Я хохол», благає не вбивати, читає вірші Шевченка. Балаклава, каже, була йому потрібна тому, що лазив в селі крав.

У ніч на 13-е ми на маріупольському аеродромі. У будівлі аеропорту на підлозі сплять покотом бійці. Дуже холодно, витягаю з багажника куртку Корчинського, загортаюсь у неї і засинаю.

На світанку бійці, вже в екіпіровці і зі зброєю, квадратом шикуються на імпровізованому плацу. Розбирають з ящиків гранати. Нардеп Олег Ляшко, який допомагає «Азову», і генерал, командувач операцією (до нього звертаються Микола Миколайович), виголошують короткі напутні слова. «Сегодня эти твари будут лежать под нами, а мы стоять над ними. И если кто-то погибнет, помните, что в Валгалле нас ждут наши братья, и мы не можем проявить себя перед ними трусами и г*вном», – говорить Білецький.

«В бой!» – і всі залазять у вантажівки й автобуси. Одна вантажівка обшита ДСП – вигляд феєричний, але в ті часи можна було побачити й не таке. (В майбутньому подібні саморобки себе не виправдають, і до 2015 року майже не залишиться навіть «шуцпанцерів», обшитих металом). Я, в тій самій куртці Корчинського, бо похолоднішало – в зеленому бусику з якимись бійцями. Їдемо недовго, проїжджаємо Драмтеатр – втім, я ще не знаю, що це Драмтеатр – і бус зупиняється на одній із вулиць у центрі міста. Бійці вистрибують, займають позиції. Я з фотоапаратом на шиї і камерою біжу за ними і опиняюся під двометровою огорожею з бетонних блоків (за нею, вочевидь, двори), із загоном «азовців», яким керують Білецький (позивний по рації Жовтий) і Гуманіст (позивний Червоний) . Вперше в житті мені судилося побачити реальний бій, і побачу я його одягнена по-цивільному, з відеокамерою в руках – вперше і, думаю, востаннє. Наступного разу я буду вже солдатом, і безліч безцінних моментів пропадуть, не зафіксовані ніким. Але зараз я воєнкор. Поруч зі мною немолодий журналіст звідкілясь із діаспори і дві дівчини – Аня з Першого національного і Катя з газети “Вести”.

Дмитро Корчинський зі своїми хлопцями (серед них Середюк і Лінько) десь на іншій позиції. Ігор Мосійчук під час усієї операції «на телефоні» – вочевидь, забезпечує зв’язок і координацію. (Пізніше шляхи Мосійчука, Ляшка і Корчинського розійдуться зі шляхом Білецького, і з книги спогадів про звільнення Маріуполя будуть прибрані всі згадки про цих людей).

Бій починається із серйозного поранення гранатометника. У нього пошкоджена нога, осколки в печінці, з правої руки вирвало біцепс. (Хірург у маріупольській лікарні скаже трохи пізніше, що руку доведеться ампутувати, але один із друзів пораненого, зрозумівши з якихось фраз хірурга, що той віруючий християнин, почне благати: «Він же теж у Христа вірує, як він тепер хреститися буде?». Можливо, судячи з Валгалли та інших характерних для «Азова» деталей, це не було правдою. Як би там не було, руку лікарям вдалося врятувати).

…Коли жахнуло, всі подумали, що по нас відпрацював ворожий міномет. І почався бій.

Стрільба – не гучніша, ніж на полігоні, і абсолютно не страшна. Бійці під прикриттям кулеметних розрахунків починають просування до барикади – тієї самої, сфотканої мною напередодні. «Вся увага на двори і вікна!» – кричать в рацію. З боку барикади і з двох будівель (училища і банку) по нас стріляють. Але щільність вогню низька, у мене враження, що там воюють людей із п’ятеро, а решта відразу ж втекли. З одного з дахів працює снайпер, Білецький дуже спокійно пояснює комусь у рацію, де у стрілка позиція і як його дістати. Пару разів по нас прилітає щось невелике, одного хлопця, який сидів під стіною поруч зі мною, поранило в голову осколком. Його перев’язали, бинт одразу ж просякнув кров’ю, але боєць сміється, показує великий палець.

У кузові вантажівки виїжджає армійська зенітка, лупить по барикаді. З її розрахунком так і не змогли налагодити зв’язок по рації, перегукуються через вулицю: «ЗУшка, ЗУшка, не виїжджайте, у нас кулемет заклинив!».

(Дізнавшись, що мені хочеться на сувенір гільзу від тієї ЗУшки, один із хлопців вискочить під кулі і принесе її мені. Я, в легкому шоці: навіщо, мовляв, можна ж було взяти, коли все закінчиться. «Ні, не можна. Місцеві всі гільзи миттю розтягнуть»).

З протилежного боку барикади працює наш кулемет «Утьос». Горить яскравим полум’ям БРДМ бойовиків, над ним добре видимий з нашої позиції стовп чорного диму. З нашого боку відпрацював РПГшник, далі кілька гранатометників перелазять через паркан у двори, за ними лізе Білецький. Врешті-решт хлопці і вулицею, і дворами прориваються до барикади. Як тільки її взяли, ми, три журналістки, незважаючи на сердиті окрики бійців, вулицею Георгіївською (на яку бойовики вже встигли наліпити таблички «Вулиця Героїв 9-го травня») перебігаємо до барикади ближче і робимо кілька кадрів.

Всередину увійти не дозволяють, кажуть – заміновано. Прапор «ДНР» валяється на мішках – схоже, ЗУшкою перебило держака. Трохи пізніше азовці акуратно розкладуть його на асфальті і сфотографуються на ньому.

Хлопці продовжують зачистку – витягують з довколишніх підвалів і горищ бойовиків і посібників. Затримують всіх, хто ховається по норах і не може підтвердити, що живе або працює в цьому районі міста. Де їх шукати, радісно підказують місцеві. Всього затримано більше трьох десятків, у деяких була зброя. Під час допиту вони повідомляють, що «ДНРівці» знали, що буде зачистка, тому більшість, разом з 17-ма кадировцями, втекли з міста, вивезли багато грошей і зброї, а крупнокаліберний кулемет «Утьос» закопали десь за містом.

Вперше дивуюся, що мені зовсім не страшно. Ані й Каті, судячи з усього, теж. Аня згодом стане фронтовим оператором і побуває в таких бувальцях, в яких, можливо, побувати не доведеться й мені.

************************************

14 червня я все ще на базі «Азова» – пам’ятаю наказ Вольфа не повертатися з порожніми руками. Він кричить на мене по телефону в присутності Першого, що якщо нічого не привезу, не пустить мене назад у підрозділ. Я застуджена, у мене повністю зник голос, можу лише тихо шепотіти. Похолодало, сильний вітер, мерзну, теплих речей немає.

Боєць Апіс з Красного Луча показує лист від друга і земляка. Цей чоловік з дружиною подали на конкурс фотографії знімок їх маленької дочки у вінку з квітів. Знімок посів призове місце. Відразу ж після церемонії нагородження заявилися бойовики: “Это твоя дочь на фото? Вы что, хохлы? Убирайтесь в свою западенщину “. Під’їхала сусідка на машині, мужик притьмом посадив до неї дочку, дружину і тещу і попросив вивезти з міста. Його самого почали примушувати їхати «в Славянск на баррикады». Він утік і ховається від них, а вони йому дзвонять. Він каже, що на заробітках в Києві. Вони обіцяють дійти до Києва.

«Азовців» знову піднімають на бойовий виїзд. У Сартані у власника одного з ресторанів нібито ховаються озброєні бойовики. Дві групи, і «німа» я з ними, виїжджають за адресою. Схоже, що хлопців хтось підставив, зливши дезу – ніяких бойовиків немає і близько, в ресторані звичайні люди гуляють весілля, а на майданчику поруч – дитячий день народження. Озброєні бійці в масках заходять у зал, люди кричать, наречена плаче, стара бабка кидається на бійців із ціпком. Намагаюся заспокоїти наречену, напружуючи зв’язки, шепочу їй: «Чого ти плачеш? Нікого ж не побили, не вбили, не затримали. Зараз все перевірять і підуть. Це ж яка пригода в день весілля – дітям потім розповідати будеш!». Але вона мене не слухає, схлипує і ловить ротом повітря.

На дитячому майданчику молода тітка, схожа на питущу, скандалить, що бійці налякали дітей. Боєць Байда знімає маску, запитує в однієї дитини: “Ты испугался?” – “Да-а…” – “Не надо бояться” – і по черзі бере дітей на руки. Я фотографую. Діти швидко розвеселилися, сміються. Одна мама каже: “Не бойтесь, дети, это защитники”. А та перша, нахабна, сичить: «Предательница! Теперь эти фото опубликуют под заголовком “Народ приветствует освободителей».

Увечері двоє «азовців» вийшли у звільнення в місто і зустріли таксиста-самогубцю, який роз’їжджав з колорадською стрічкою. Привезли в розташування. Провели роз’яснювальну роботу. Стрічку примусили з’їсти.

Наступного дня я їду, і не порожня. Я з трофеєм! Це АК-74, перша зброя в нашому підрозділі, що стріляє чергами. Назвала його Іполитом – на честь Кіси Вороб’янінова, який жебракував приблизно так само, як ми вже місяців зо два випрошуємо зброю.

***********************************************

Filed under: Статті, Фото



Залишити відповідь

*