Мій перший вихід

Я поїхала на війну навесні 2014-го, але перший мій розвідувальний вихід стався значно пізніше, 28-30 червня. Так що сьогодні, можна сказати, кругла дата – 5 років, як я воюю. Публікую, з невеликими скороченнями, історію про цей перший вихід – главу з моєї книги “ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА”, яка незабаром вийде з друку.

16. МІЙ ПЕРШИЙ ВИХІД
28-30 червня 2014

Нарешті я дожила до свого першого розвідвиходу. Йдемо на засідку – в околиці села Желанне-1, за Карлівкою, за лінією розмежування. Завтра неділя, хочемо підловити невелику групу бойовиків (на минулому виході хлопці бачили, як вони їздять у село за горілкою), «хлопнути» їх і забрати зброю.

Нас 12 бійців, в тому числі кулеметний і гранатометний розрахунки. Другі номери, що тягнуть на собі вантаж, іменуються “поняшками”, від слова «поні». Фотографуємося на базі в повній екіпіровці – здається, мені вдалося започаткувати традицію: всупереч всім забобонам, фотографуємося до і після виходів. Фотографує і проводжає нас наш старий київський друг Станіслав, відмінний стрілець і завзятий мисливець, учасник всіх наших страйкбольних псевдоігр, тепер наш постійний волонтер.

Група сильна. Попереду вся війна, будуть і інші сильні склади, але такого – вже ніколи.

Вольф. Швед. Каталонець [з якими читач вже знайомий з попередніх глав]. Юний романтик Григорович. (Григорович він тому, що справжнє ім’я Тарас Шевченко). Сяє – сьогодні у нього день народження, йому 19, випросив-таки собі подарунок – перший вихід. Трохи пізніше, вперше взявши до рук РПГ, він з другого пострілу влучить у тарілку, і стане першокласним гранатометником. Ніяковіючи, буде показувати мені свої вірші… На жаль, його військовий шлях не буде довгим – дасться взнаки старе поранення в руку, отримане ще на Майдані.

Азід, як і Швед, сапер екстра-класу і теж наш старий друг по чорному копу. Родом з шахтарських країв, зі світлою головою, золотими руками і манерами донбаського босяка. Сьогодні він з гранатометом; в підрозділі нашому пробуде до весни 15-го, але потім ще не раз приїде «поставити – зняти – допомогти – навчити».

Барс. Першокласний розвідник, командир «групи Барса», з якою ми познайомилися вже на базі і фактично об’єдналися в одну. На цій війні він дістане чотири поранення.

Морпіх, Володя Байдюк, сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові – але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб’ють, а вона й не побачить, як я воював». Пізніше він піде в 74-й ОРБ і загине пізньої осені під ДАПом, підірвавшись на міні, разом із Сєвою Воловиком.

Самбіст. Наш снайпер на цей вихід. У нього СКС на ім’я Сніжана. Йому 21 рік, разом з батьком і молодшим братом пройшли Майдан. Родом із Сум, але виріс на Уралі: “Ми не росіяни, ми комі-пермяки”. Після армії заради зарплатні ненадовго записався у “Беркут”, пізніше відкрив свій бізнес – «кофебус». Чемпіон області з боїв без правил. В одному з боїв йому пошкодили око, і коли почалося, він хотів до рідної бригади, але у військкоматі відбракували, так і опинився в нас.

Макс, лікар-стоматолог, який постійно живе і працює в Канаді – але з початком війни приїхав сюди воювати. Запитав: «Через кілька місяців це закінчиться?». Вольф відповів: «Ця війна на довгі-довгі роки».

Двоє молодих унсовців, які пізніше перейдуть у 131-й ОРБ. І я. Мій перший розвідвихід у ворожий тил.

…Виїхали з настанням сутінків. Проїжджаємо два наших блокпости – «двадцятки» і ще чийсь. Їхати уздовж довгих посадок страшно – в машині відчуваєш себе в залізній пастці, хочеться йти пішки (повністю придушити в собі це відчуття мені, вочевидь, не вдасться до кінця війни). На блоці у солдатів при вигляді нас паніка, вона відчувається фізично. «Спокойно. Опусти оружие. В машине группа. Сейчас я включу в салоне свет, покажу. Только спокойно, не дергайся. Включаю свет». Мружусь на світлі. «О, а дівчина що тут робить?» – дивується солдатик і перестає боятися. Приходить командир, з ним домовлено, що ми виходимо, пропускає.

На останньому посту нам дають «Урал», він їде попереду і висаджує нас там, звідки минулого разу забирали нашу розвідку. Біля того поста, за ним, у кущах сидів підліток з мобілкою і відзвонювався комусь – напевно, що з блока вийшла колона і пішла туди-то.

Нас висаджують на трасі, Вольф командує всім в кущі. Більшість залазять занадто глибоко, Вольф лається. Швед, навігатор, йде вперед, зникає з поля зору і надовго зникає. Вольф знову лається. Потім Швед знаходиться, і ми довго йдемо через поля – спочатку гарбузовий баштан, потім пшеничне поле, потім знову баштан. Мої берці «Хаікс» зручні, як найкращі кросівки, але від нічної роси миттєво промокли наскрізь. Форма кольору «мультикам» чудово маскує в пшеничному полі, але на землі, на тлі трави ми виглядаємо, як білі плями.

Спочатку йти важко, потім несподівано легко, потім знову важко. У мене найлегший наплічник, в ньому тільки теплий светр і аптечка, але це великий транспортний рюкзак, важкий сам по собі, іншого поки немає. Автомат, шість магазинів і фляга.

Вперше бачу освітлювальну міну – вона як ліхтар на височенному стовпі, довго висить нерухомо, навколо світло, майже як удень. Ми притискаємося до землі і не ворушимось. Перша думка, звичайно – що міни запускають через нас, але Вольф каже, що це за кілька кілометрів звідси, і я відразу ж перестаю боятися.

Обходимо стороною колонію для важких підлітків, де чергує озброєна охорона (дідько її знає, на чиєму вона боці). Виходимо до річки, вбрід не йдемо, обходимо до дамби, намотавши через це не один кілометр.

(Біля цієї річки на землі «шрами» – німецькі окопи, з яких вдень проглядається Донецький аеропорт. Пізніше ми переконаємо армійців їх зайняти. Вони відновлять ці окопи, на місці, де стояв німецький міномет, поставлять наш, а на місці німецької 23-мм зенітки поставлять нашу ЗУшку. Все вже придумано до нас…)

О пів на четверту-чотири, коли вже сіріє, проходимо через село. Силуети дванадцятьох озброєних людей вже видно, як на долоні, собаки надриваються, будь-яка місцева бабка може вийти на гавкіт і нас порахувати. Вдруге після поїздки в машині мені стає страшно, я занадто добре знаю, що таке село – субстанція, що суцільно складається з очей і вух, не існує села, де бодай щось можна зробити таємно. Вольф наказує налягти. Позаду 15 кілометрів шляху, я починаю видихатися, але налягаю.

За селом ми розділяємося на дві групи: одна займає позиції в зруйнованій будівлі ферми, інша – ми з Вольфом, кулеметний розрахунок і снайпер – на цвинтарі, в 150 метрах від дороги. Виставляємо бойову охорону (Каталонець + Самбіст), решта – спати!
Мої берці мокрі наскрізь. Повагавшись, знімаю їх і ставлю на відкрите місце, туди, де, за моїми розрахунками, з ранку повинно бути сонце, піддягаю теплий светр, падаю на каремата й засинаю. Лежати холодно, хапаю дрижаків, весь час прокидаюся. І тут на цвинтар приходить пастух.
Звичайнісінький сільський пастух, він навіть не підходить надто близько до нас, але ми ж не знаємо, раптом нас помітили, коли ми йшли через село, і підіслали місцевого мужичка подивитися. Пастух іде геть, я знову намагаюся заснути і, не встигнувши, прокидаюся від звуку мотоцикла. На кладовище, сильно заросле і на вигляд абсолютно занедбане (ми і вважали його занедбаним) приїхали двоє бойовиків з автоматами (а можливо, з цивільними карабінами на базі АКМ – такими ж, як у мене). Це місцеві, котрі чергують на їхньому блокпості. Стоять біля могилок, потім сідають на лавочку і палять.

Вольф беззвучною командою кличе нас до себе. Спільно вирішуємо: брати їх тільки якщо вони нас помітять. Не відпочивши після нічного переходу і не знаючи до пуття обстановки, 15 км пиляти по світлому заради двох карабінів – нераціонально.

Лежу під кущем, а берці мої стоять на відкритому місці, за спинами колаборантів, що сидять на лавці, між ними і мною. А раптом бій і відхід, раптом зараз з’являться інші бойовики – а я боса!

Пізніше я багато разів буду розповідати цю історію, сміючися з нашої тодішньої «зелені». Але в цей момент мені зовсім не до сміху.
Жестом прошу Самбіста прикрити, відкладаю «Еріка» (все одно не зможу повзти так, щоб він не дзенькнув карабіном об антабку – нормальні люди обмотують ізоляційною стрічкою, але я ще лох) і виповзаю на відкрите. Повзу, як умію, а вони сидять спинами до мене, розмовляють, не обертаються… а автомати на колінах… Але Бог береже дітей і дурнів, і ось я вже в кущах, натягую абсолютно мокрі берці. Бойовики докурили, з півгодини покрутилися біля могил і поїхали.

Чергуємо по двоє, по дві години. Ще кілька разів на цвинтар приходять місцеві – цього разу мирні люди. Ходять навколо могил, трохи прибирають, здається, навіть вживають, мало не наступають на нас – але нас не бачать.
Вольф спить, уві сні його мучить кашель курця. При кожному приступі кашлю у мене душа в п’ятах, але люди, які не можуть не чути цей кашель, абсолютно на нього не реагують! Напевно, думають, що іще хтось із місцевих прийшов на цвинтар, їм же і на думку не спадає, що на кладовищі можуть бути диверсанти, та ще й кашляючі!

(Я розумію, як смішно, напевно, професіоналам читати про кашляючих диверсантів. Не смійтеся, а згадайте, де були ви 28-30 червня 2014 року. Половину з нас забракувала б будь-яка медкомісія, але ми провоювали по 3-4 роки і залишаємося на фронті. І якщо ви були приблизно там само, де й ми – то пам’ятаєте, звичайно, як мало тоді було людей, готових і охочих воювати. Власне, відтоді мало що змінилося).

(…….)

…Стою (певніше, лежу) на чергуванні – і бачу, як дорогою їдуть три бехи під українськими прапорами.

Великокаліберна артилерія – та й арта взагалі – використовується поки що дуже рідко, і розвідка 93-ї просто так, по нахалці, здійснює рейди через село – показати, хто в домі господар. Хлопці сидять на броні десантом, і сильно ризикують, що з одного із зарослих садочків по ним пальнуть з РПГ або «мухи». Вони такі ж «зелені», як і ми – два рази поспіль зупиняються в ідеальному для засідки місці, якраз між нами і нашими хлопцями, які сидять на фермі в 75 метрах з іншого боку дороги… Якби ми були по інший бік – не дороги, звісно – мало хто з них вижив би.

(………..)

Весь наступний день минає практично марно. Вольфу вже набридло сидіти на одному місці, і він видає ідею: влаштувати під вечір пересувний блокпост. Гранатометника, кулеметника і снайпера в кущі, решта на дорогу. Піднімаємо на дрючку український прапор (у мене є, я запаслива!) і зупиняємо машини. Десь за годину, поки вороги роздупляться, що до чого, і підтягнуть сили, ми можемо встигнути зловити людей зі зброєю або посвідченнями ворожих структур, і увезти їх на їхній же машині…

Але цей план так і лишається планом. Дорогою знову їдуть розвідники 93-ої. Ми розуміємо, що все, всю дичину нам вони вже розполохали. Бойовики не поїдуть цією дорогою – принаймні, сьогодні.
Розвідники знову зупиняються на перекур, і Вольф каже: «Досить». Наказує мені зняти з себе «Еріка» і розвантажку, розпустити волосся, щоб здалеку було видно, що жінка, і йти «здаватися». І ось я виходжу з будівлі ферми – без зброї, з розпущеним волоссям і синьо-жовтим прапором над головою (ношу його з собою завжди – як захист від дружнього вогню). Вони дивляться, широко розкривши очі. Їхній командир, старий розвідник з класичним позивним «Батя», посміхається мені і каже: «Я помітив, що якісь люди сидять на фермі. Тому й зупинилися – перевірити». За його спиною зі «Скорпіоном» [пістолет-кулемет] в руках піднімається Швед: «Батя-я! Один один!».

Із «засідки» виходять інші хлопці. Батя махає нам рукою – лізьте на броню! Їм теж веселіше кататися, коли їх на 12 більше.
І ось ми їздимо селами, намагаючись тримати під контролем місця, звідки по нас можуть влупити. Дорогою багато людей махають нам руками, одна бабуся посилає повітряний поцілунок.
Я вперше їду на броні, вражень – море! Намагаюся знімати – і знімаю – на камеру, але для цього потрібні три руки: одна тримати камеру, друга зброю, щоб не випала, третя – триматися самій, бо здує!

По дорозі знімаємо з себе хто що – хто наколінники, хто захисні окуляри – і даруємо розвідникам. Вони такої екіпіровки в очі не бачили.

Приїжджаємо на блокпост під Карлівку. Сьогодні має бути штурм, нас просять допомогти. Приводимо себе до ладу, фізично і морально, готуємося до бою.

Але штурм скасовують – діє якесь перемир’я. Карлівку обстрілюють агітаційними снарядами. Беру собі на пам’ять листівки.

«Членам незаконных вооруженных формирований!
Всем, кто с оружием в руках выступает против собственного народа – вам предоставляется последняя возможность сохранить свою жизнь!
Всем, кто сложит оружие и сдастся добровольно – гарантировано сохранение жизней и справедливое правосудие.
В противном случае – вы будете все уничтожены! Больше предупреждений не будет!
(Данная листовка служит для вас пропуском для сдачи в плен)»

А на звороті:

«Мирным жителям Донбасса!
В ходе проведения антитеррористической операции боевики планируют прятаться за вашими спинами.
Для вашей безопасности и для сохранения жизни вам необходимо, на некоторое время, покинуть ваши населенные пункты.
Возьмите документы, подтверждающие вашу личность, а также все самое необходимое.
(Данная листовка служит для вас пропуском для выхода из города)».

Якими ж наївними здаються ці заклики на п’ятому році війни! Звичайно, ніхто не здався, і виїжджати не виїжджали, поки будинки фізично не руйнувалися настільки, що в них неможливо ставало жити. Не виїжджали, охороняли своє майно, своєю присутністю сковуючи нам руки і заважаючи воювати.
А як інакше? Людей десятиліттями вчили, що Росія – найсильніша в світі держава і перемогти її не можна, і єдиний спосіб швидше закінчити війну – знищити тих, хто проти Росії. Що могли дати ці маленькі наївні клаптики паперу після десятиліть такої пропаганди?
Решта листівок, прочитаних мною того дня, звернені і до мирних мешканців, і до чеченських бойовиків, і до всіх інших, були не менш наївні і марні.

…Вольф тим часом спілкується з високим воякою з виголеною головою. Це комбриг 93-ої, полковник Олег Мікац. Домовляються про майбутні спільні операції, обмінюються контактами.
– Як тебе записати?
– Пиши «Валера, Правий сектор».
– А мене пиши: «Олег, 93-я бригада»

Мій перший вихід на засідку, який не завершився жодним видимим успіхом, став доленосним. До нього у нас не було ніяких контактів з армією – а того дня ми познайомилися з одним із найефективніших комбригів і зуміли сподобатись один одному. З 30 червня 2014 року бере початок наша довга і результативна співпраця з 93-ою бригадою, а після неї – і з іншими підрозділами ЗСУ.

***************************************