Щодо “градів” по Києву…

«- А один комбриг, я не буду его называть, сказал: вопросов нет, если мне поступит такой приказ, я тогда снимаю всех с бригады, гружусь и еду на Киев.
– И правильно сделают. Я очень хочу, чтобы это случилось, мне этого Киева не жалко вообще.
– Чтобы Киев привести в норму, надо 4-5 кассет «Градов» выпустить и все.
– Ой, Киев такой ссыкливый, что тут полкассеты хватит».

Ось ЦЕ – обивателям на повному серйозі подали як розмови убивць. Або, як мінімум – жорстоких і цинічних людей – «як у них взагалі язик повертається вимовляти вголос такі речі?»
Це проблема – глибша і серйозніша, ніж здається. Вона про «огламурювання» інформації, що призначається для публічного простору. В результаті обиватель не бачить і не чує РЕАЛЬНИХ представників спільнот, до яких сам не належить, та інстинктивно уявляє їх подібними до себе. І потім, коли випадково бачить їх справжніх – у нього шок… Скільки разів ми казали, що подібні розмови ведуть практично всі фронтовики – для нас це аксіома, проста буденна річ, у якій немає нічого ні дивного, ані страшного – а обиватель в глибині душі не вірить: ну як таке можливо?

Мені це спало на думку, коли згадала, що одна з подібних розмов навіть зафіксована дослівно і відкрито опублікована у моїй книзі #ЩоденникНелегальногоСолдата. Час і місце дії – Степанівка під Савур-могилою, 9 серпня 2014 року.

********************************************
…Обстріл закінчується, спека потроху спадає, хлопці курять у дворі. Всі сумні: півгодини тому надійшла звістка, що група Шершня потрапила в засідку, Шершень загинув, його тіло залишилося у бойовиків. Напарник Шершня Людоїд серйозно поранений.

Я знімаю на камеру. Вольф лається – він терпіти не може всі мої зйомки.

– Так має бути. Щоб люди знали, – заступається ДЕсант. – От дивись: ти багато зробив доброго, і ніхто про це не знає. І ніколи не дізнається.
– Я ж не для того це роблю, щоб…
– Я розумію! Але воно й не так, Валєра.
– Я от чесно кажу, – встрягаю я. – Що мені нагород, пільг, грошей після війни не треба. Але статус учасника війни хочу. Щоб не тягали по судах і по допитах.
– Якщо тебе будуть тягати по судах, то тобі не допоможуть нагороди і статуси, – говорить Вольф. – Нас не будуть тягати тільки в одному випадку: якщо ми після цих уродів нашим уродам шию звернемо.
– А воно так і буде, – каже один із хлопців. – Після війни, коли ми тут переможемо, всі розвернуться на Київ. Усі добровольчі батальйони.
– Армія теж говорить, що вони вже готові. Що вони зачищають Росію і йдуть зачищати Київ, – додає інший.
– Как только выкристаллизуется нормальный слой офицеров среднего звена, которые хоть кому-то шею свернуть могут, – каже Вольф. – А если сейчас пойдем на Киев – проиграем войну. Коней на переправе не меняют.

У дворі грається виводок чорних кошенят. В одного з них відрізаний осколком хвіст.
Подвір’ям ходять двоє «розконвойованих» полонених, переданих армійцями. Коли їм сказали, що їх забирає Правий сектор, вони від жаху ледь не наклали в штани. Один з наших, Женя, підіграв, з серйозним виглядом вказуючи на полонених: «Ти підеш на перше, ти на друге, а ти на десерт». (Спочатку їх було троє, один був поранений, і його відвезли до лікарні). Зараз двом полоненим, що залишилися, краще, ніж нам: вони ходять без нічого, голі по пояс, їдять те саме, що й ми, миються коли і скільки хочуть.

(Пізніше один з цих полонених, нехай буде дядя Юра, який воював ще в Афгані, відмовиться від обміну – «Якщо потраплю додому, змусять знову воювати, а я все зрозумів і не хочу». Він обирає до кінця війни перебувати в полоні, і Вольф обіцяє йому це. Але потім без відома Вольфа його все-таки обміняють – не вистачало людей, щоб витягти наших полонених).

Ввечері приходять на нараду армійські командири. Настрій у всіх піднесений: Савурка наша, всім здається, що війна закінчиться максимум за кілька тижнів. Єдиний, хто не поділяє їхнього оптимізму – Вольф. Він каже, що ця війна – на роки.