Статті Коментарі

Білозерська INFO » Репортажі » Анонімний клуб жінок-військовослужбовців :)

Анонімний клуб жінок-військовослужбовців :)

У неймовірно цікавому заході взяла сьогодні участь. Зранку мене і ще чотирьох дівчат з нашого батальйону відправили на якийсь “соціальний захід, пов’язаний з жінками”. Ми точно не знали, що це буде, але були впевнені, що якась чергова показуха, яку потрібно відбути і забути. Але вийшло все зовсім не так.
Наскільки я зрозуміла, відомий соціолог Ірина Бікешкіна під егідою міністерства ветеранів проводить масштабне дослідження, яке стосується ветеранок та їхніх потреб, для чого їздить по всій Україні і зустрічається з ветеранками. Сьогодні вона була в Маріуполі. Оскільки ветеранок тут майже немає, на зустріч з нею прислали жінок-діючих військовослужбовців. Але все було по-чесному, ми не видавали себе за вже демобілізованих.

Чи буде якась відчутна користь з цієї ініціативи, наперед, звичайно, сказати важко. На мене справила враження сама зустріч, яка відбулася у приміщенні волонтерської організації “Новий Маріуполь”, де нас приймали, як рідних сестер. Ця зустріч була схожа, як жартома сказала пані Лідія з десантно-штурмової роти, на зібрання клубу анонімних алкоголіків 🙂 Оскільки дівчатам повідомили, що все анонімно, у них розв’язалися язики, і кожна з приблизно дванадцяти жінок отак просто взяла і розповіла перед всіма свою долю, чесно, відверто, не соромлячись і без понтів. Я дуже шкодувала, що не маю запису тих розмов, з кожної з них, змінивши ім’я героїні, можна було б зробити цікавезне документальне оповідання.

Усіх жінок питали, звичайно, про що вони мріяли до армії, чи відчували себе реалізованими, чому пішли служити, що їм подобається, а що не подобається, тощо. Переважна більшість, десь три чверті, пішли служити за своїми чоловіками, щоб не розпалася сім’я. Одна жінка пішла в батальйон, де вже служив її чоловік, після особистої драми – смерті їхньої єдиної дитини. Ще одна жінка, яка служить в армії майже все життя, розповіла, що мріяла про вищу освіту, але походила з бідної сім’ї, а військовий виш був єдиним місцем, де її можна було здобути безкоштовно, і так і лишилася служити, а чоловік у неї цивільний, вдома з дітьми, бо одного військового, як вона каже, у родині досить. Пані Лідія, десантниця, якій зараз 57 років і яка вже має два стрибки з парашутом (служить близько року) пішла в армію, бо її морально підтримав син-десантник, і їй дуже подобається служити.

Зовсім інакша історія – “майданівська” – у всім відомої Тайри, яка теж прийшла поспілкуватися сьогодні, і в однієї жінки-майора, яка більшу частину життя прослужила в армії, у 90-і водила БМП і танк, потім здобула вищу військову освіту, мала поранення і контузію на Донбасі, а хобі у неї – стрибки з парашутом і рукопашний бій. Ці дві жінки і зовнішнім виглядом, і манерою триматися дуже сильно відрізнялися від інших.

Тайра від імені решти жінок, які майже всі погодилися з нею, казала про проблеми: відсутність психологічної підготовки молодих дівчат, які йдуть служити у військо, не розуміючи, що на них там чекає, відсутність “жіночих” лікарів і таке інше. І абсолютно всі погодились, що в армії нині дуже неблагополучна ситуація – в сенсі повернення до радянщини, всі оті папірці і показуха, робота не на результат, а на звітність.

Дуже багато дівчат скаржилися на погане ставлення командирів до бійців-жінок. На намагання використовувати їх як прислугу, на всі оті слова типу “коли вже припинять брати до армії бабів” і таке інше. Я особисто була дуже здивована, що ці слова, виявляється, лунали і на адресу бойової кулеметниці, з далеко не “тихомишачею” вдачею. Тайра з її характером і п’ятим даном по айкідо, звичайно ж, ніколи не відчувала і не могла відчувати жодної “гендерної нерівності”. Я – не те, щоб не відчувала, але завжди твердо знала, що якби могла загнати своє тіло у пристойну фізичну форму, усе, що мене не влаштовує, одразу б припинилося. Але багато дівчат скаржилися на погані побутові умови на полігонах і в секторі, неприйнятні для жінок і шкідливі для їхнього здоров’я, на наряди у вихідні, які перешкоджають жінкам бути зі своїми дітьми… Отут я трошки напружилась… А коли пані Бікешкіна сказала, що, можливо, варто було б запровадити посаду спеціальної армійської омбудсвумен, яка стежила б за дотриманням прав жінок-військовослужбовців, а одна з дівчат додала, що ця омбудсвумен мусить бути цивільною, щоб вона не підпорядковувалась армійському керівництву і була незалежною… Я тоді не витримала і сказала, що якщо жінки вимагатимуть для себе якихось відмінних від чоловічих умов, ще й матимуть свого омбудсмена, вони стануть “проблемними” для командирів, і командири не братимуть їх на службу. Навіщо командиру боєць-жінка, яку не можна, наприклад, поставити в наряд на вихідні, якщо він може взяти бійця-чоловіка і не мати цієї проблеми? Тому я особисто боролася б лише за права усіх військовослужбовців, без поділу на чоловіків і жінок.

Між іншим, захистити права військовослужбовців від свавілля командирів дуже просто – достатньо лише уможливити достроковий розрив контракту і дозволити військовослужбовцям раз на певний час, припустимо, раз на рік, переводитись до іншої частини, в тому числі до інших родів і видів військ.

Папери, показуха, якась анекдотична негнучкість і забюрократизованість, хамство, знецінення людської праці, відсутність відбору, тобто, можливості приймати на службу лише людей з хоча б середніми розумовими і моральними якостями – ось це біда армії, а не гендерні проблеми. Але якщо гендер – це “паровозик” для того, щоб заявити про інше, більш нагальне, як використовують його усі нормальні люди в наш час – то чому б і ні?

Filed under: Репортажі



Залишити відповідь

*

Статті