Камінг-аут: мені страшенно подобається “масочна мода”

Камінг-аут: мені страшенно подобається “масочна мода”.
Багато хто обурюється, пишуть “намордники”, не хочуть закривати обличчя – а мені те, що треба. Причому не з медичної, а з психологічно-естетичної точки зору.

Кілька років тому в Європі, у країнах, де живе багато мусульман, спалахнула громадська дискусія: мусульманкам заборонили носити нікаби (це ісламський жіночий головний убір, найчастіше чорного кольору, який повністю закриває обличчя, залишаючи тільки проріз для очей). Мусульманки обурювались, виходили на мітинги, доводили, що носять нікаби добровільно, що це їхня свобода – така сама, як свобода інших ходити напівголими.

Я подумала тоді, що якби жила в такому місці, де багато жінок ходять із закритими обличчями і це не викликає подиву чи агресії – не будучи мусульманкою, я б теж так ходила. Просто з міркувань власного комфорту.
Щоправда, мій батько сказав тоді, що все одно я б так не ходила, бо такий одяг вказує на приналежність до певної спільноти, в даному разі релігійної. Це як православний хрест, який може гарно виглядати, але який на себе не повісиш, якщо ти не християнин.

Так що носити нікаб мені не судилося 🙂 Але нинішня вимушена “мода” на маски дуже припала до душі.

Не тому, що мені хочеться приховати свою особу, бути невпізнаною – я не фотографувалася у балаклаві навіть тоді, коли у них фотографувалися майже всі. Мені огидна сама думка від когось ховатися – принаймні якщо не йдеш на якусь диверсію 🙂

Не тому, що мені хочеться приховати якісь дефекти зовнішності – начебто їх не маю, і часто дозволяю собі такі нереальні для інших речі, як фотографуватися, а то й інтерв’ю на ТБ давати взагалі без косметики.

Але закривати поза домом обличчя мені хочеться ще й як.
Бо це моє Privacy. Яке дозволяє не стежити у режимі нон-стоп за виразом обличчя. Не посміхатись, якщо не хочеться. Це убезпечує від жахливих фото у соцмережах, які час від часу постять друзі, щиро не розуміючи, що такі фото не повинні жити у смартфоні довше кількох секунд.
Дайте мені волю – я б знімала маску тільки тоді, коли ідеально готова до зустрічі з оточуючим світом. Коли здорова, відпочила і маю достатньо сил на взаємодію. Коли я в ідеальній формі. Коли в неідеальній, на моє глибоке переконання – треба сидіти вдома. Колись я обов’язково побудую своє життя так, щоб мати таку можливість, а поки що я військовослужбовець, і цим усе сказано.

Плюс естетика, звісно. Нічого зайвого, тільки очі, тільки суть.

Так що мене тішить розмаїття масок, які з’явилися. Ясна річ, від вірусу вони не захищають і з медичної точки зору допомагають лише тим, що відучають нас хапатися руками за обличчя. Але з точки зору стилю… Шкода, що цей стиль не переживе епідемію.