Не відчувати ненависті

П

д час короткотривалого затишшя у бойових діях на Майдані двоє моїх побратимів, один з яких був нерядовим учасником подій, але не з тих, що на сцені, а з тих, що “в полі” – організовував різні силові акції – проходили повз стрій силовиків. І той побратим сказав одному силовику: “Стань на дерев’яшку, бо відморозиш ноги разом з яйцями”.
Той став.
За півгодини поновився бій. Можливо, вони зустрілись у тому бою. А може, й ні.

А ну, напишіть мені чесно: когось здивувала така поведінка побратима?

Мене – абсолютно ні. Для мене це норма. Я не відчуваю ненависті до ворогів. Я поважаю тих із них, які ідейні, чесно воюють і не скоюють військових злочинів, таких як розстріли, катування чи навіть мародерство. Я вбивала і вбиватиму їх, поки вони зі зброєю воюють проти моєї держави і моїх цінностей. Але без жодної ненависті, жодної демонізації противника. Як тільки вони складуть зброю, я зможу спокійно з ними спілкуватися.

Цей світогляд поділяв практично весь наш підрозділ. Через наші руки пройшла якась кількість полонених, жодного не зачепили навіть пальцем.

Через це до певного часу я якось не замислювалась над тим, що у більшості людей не так. Що для того, щоб воювати, щоб убивати і вмирати, їм потрібно люто ненавидіти. Що для цього уся пропагандистська накрутка усіх війн – мовляв, ми янголи, а вони чорти з рогами і копитами. А оскільки якісну чесну пропаганду у нас робити так і не навчилися, мені завжди було пекуче соромно, наче це не вони, а я так нездарно брешу.

Мені б хотілося, щоб стало більше таких, як ми. Які воюють без ненависті й за правилами, і викидають з голови ворога, як тільки він подоланий. Які не знають нічних кошмарів, які легко і швидко перемикаються між миром і війною і однаково комфортно існують в обох цих світах.

Я згодна, що Ворогів, гідних поваги, небагато. Але ж і в нас лицарів, якщо покласти руку на серце, менше, ніж хотілося б. Натомість є такі, хто на фронті не гидував негарними речами (на цьому місці російські пропагандисти дружно йдуть повз, подробиць вам не обломиться). І дуже багато на перший погляд достойних людей, які безапеляційно привласнюють собі право виловлювати Єдино Правильну Думку і обливати інших брудом. Вони за демократію і свободу слова, але лише для себе, Великого Світоча. Висловлена приватна думка, що суперечить думці такого “світоча” – злочин, який автоматично скасовує усі вчинки й досягнення “об’єкта” і викликає зневажливо-зверхні інтонації – одна моя знайома казала про таких: “Господь рече!”. І одразу починається висмоктана з пальця конспірологія – хто кому за що проплатив і хто кому продався. Господи, як же це жалюгідно і трохи огидно. Але нічого, караван іде.

На фото – Маріїнський парк, 18 лютого 2014 р. Автор фото Сергій Олійник.