Як ми втікали від Чорнобиля

Коли “бахнув” Чорнобиль, влада приховала від людей масштаби катастрофи. Пересічні громадяни дізналися про “невеликий вибух і пожежу, яку вже ліквідовано” – і те далеко не одразу, а лише після того, як здійняли гвалт шведи з французами, бо у них підвищилася радіація. Але розумним людям тоді вистачило знання, де саме це сталося – на АЕС… Моя мама кинулася на вокзал – купляти квитки, щоб вивезти мене з бабусею. Пофігу куди – аби виїхати. І мама така була не одна – черга за квитками вже стояла, мабуть, на пів-Вокзальної площі. Коли мама, відстоявши цю чергу, дорвалася до каси, вона купила квитки для всіх своїх подруг, які мали дітей. Пам’ятаю, телефонувала я тоді “тьотям” і радісним голосом повідомляла, що моя мама взяла їм квитки.

Ми виїхали до Москви. Перекантувалися добу у знайомих, а далі мама зняла дачу у Підмосков’ї, і ми з бабусею просиділи там до осені, а батьки приїздили до нас у відпустку. Дружила я там з дітьми таких самих втікачів з України, а місцеві діти не хотіли з нами гратися, бо думали, що ми заразні – “радіактивні”…

Багато людей повтікали тоді, повивозили дітей. Але багато було й таких, що пішли разом з дітьми на першотравневу демонстрацію. Військові взагалі купалися тоді у Прип’яті, бравуючи тим, що їх “ніщо не бере”… Не знаю, чи багато з них дожили до сьогоднішнього дня.

Відтоді минуло 34 роки. Розпався Союз, виникла Україна і вже 6 років воює за свій суверенітет. З’явився Інтернет, смартфони і соцмережі. Інформація стала у рази доступнішою.

Але, як каже мій чоловік, процеси не міняються, змінюються лише технології. Влада ніколи не скаже своїм громадянам усю правду. А живими і здоровими залишаться ті, хто думають власною головою і не розраховують ані на доброго царя, ані на порядного міністра, а самі дбають за себе і свої сім’ї.