Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Хто уможливив війну, або як ми провели 9 травня 2014 року

Хто уможливив війну, або як ми провели 9 травня 2014 року

Цей день 6 років тому. Як ми провели 9 травня 2014 року. Глава з моєї книги #ЩоденникНелегальногоСолдата.

Глава 7. ХТО УМОЖЛИВИВ ВІЙНУ

Блокпост «Чаплі» під Дніпропетровськом, ранок 9 травня. Другорядна дорога, мішки, на мішках як антураж – велика, чорна, ні на що не придатна каска.

На віддалі – легковик, у ньому двоє ментів з автоматами АКСУ, що виходять з машини тільки в туалет і всім своїм виглядом демонструють, що в разі першого ж мінімального «замісу» миттєво дадуть по газах. Біля мішків – даішник з пістолетом і шестеро беззбройних правосєків, з них дві дівчини.

В мою зміну – не зовсім беззбройних, тому що у мене є зареєстрований карабін. Завдяки йому мене охоче відпускають чергувати на блок.

Єдине, на що ми маємо право – захищати ментів, якщо на них нападуть. Реально – беремо участь у перевірці машин, сперечаємося з даішником, який відмовляється їх оглядати. Обшукати автівку навіть явного, відвертого ватника практично нереально: мент запрошує нас у поняті, ватник відмовляється, пояснюючи це тим, що вважає нас упередженими особами або просто боїться людей в бронежилетах. Зупиняти сторонні машини мент лінується і ватника відпускає.

Годують нас на блоці місцеві – привозять борщ, кашу, сардельки, печиво та апельсини у великій кількості. Один місцевий проїжджав повз наш табір, побачив там людей у військовій формі, це здалося йому підозрілим, він тут-таки приїхав на наш блокпост, відвів нас убік від ментів і повідомив. Заспокоїли: це свої.

Приблизно чверть машин, що проїжджають повз нас, – з державними прапорцями, сигналять нам, кричать по-російськи «Слава Україні!».

…Вперше опинившись на цьому блоці, проводимо «військову раду» – на предмет, як будемо діяти, якщо раптом що. Даішник – років сорока, з добродушним обличчям – стоїть, прислухається, потім з широкою посмішкою видає:
– Ну, і смішні ж ви, хлопці! Як же ж там у вас мізки компостують пропагандою цією. Ну хто на нас може напасти? Щоб ви знали, блокпост зносять лише тоді, коли їде військова колона, і блокпост заважає їй проїхати. А яка тут на Дніпропетровщині може бути колона?

– Ну, добре, не колона, – не здаюся я. – Бандит поїде з кулеметом. Ми не дамо йому проїхати, він відкриє вогонь. Що робити?

Відповідь мента я запам’ятаю на все життя. Він посміхається нам, як дурникам, що нічого не розуміють, і спокійно, повчально так, всерйоз, без тіні гумору каже:

– Так це ж якщо ми будемо заважати йому проїхати. А ми ж не будемо!

Саме в той момент я й зрозуміла,
як,
чому,
завдяки кому стала можливою ця війна.

Пригріває сонечко, з динаміка чиєїсь мобілки грає малоталановита хрінь про якийсь блокпост, на якому головний герой з другом відстрілюються від ворогів, стоячи спина до спини. Трохи дивно слухати це тут і зараз, на мирному безпечному блоці на другорядній дорозі, поруч з усміхненим даішником, який точно знає, що не буде ніякої колони, хіба тільки бандит з кулеметом… І тут дзвонять з сусіднього блоку: у наш бік їде військова колона. Вантажівка з озброєними до зубів людьми у чорній формі та ще кілька машин. Хто такі, куди – невідомо: зупиняти й розпитувати ніхто не ризикнув.

(Так, такі тоді часи були: колона бойовиків могла б, напевно, спокійно проїхати від Донецька до Львова. Ті, хто мали право і обов’язок зупиняти, не робили цього, решта не мали зброї).

Перша наша думка – що це батальйон «Азов», тоді вони носили чорну форму і називалися «чорними чоловічками». Аква швидко телефонує знайомому «азовцю», отримує відповідь – батальйон на базі, сьогодні нікуди не виїжджали. Зрозуміло, що, швидше за все, це наші, якась «Альфа» або інші силовики, але не можна ж без питань пропускати невідомо кого! Мент іронічно пропонує: «Давайте їх зупиняти, цю сільську вулицю назвуть нашим ім’ям».

Все-таки наполягаю: беззбройні відходять подалі, толку з них, я залягаю за кущиком метрах у ста, даішник зупиняє колону і ввічливо намагається у них щось дізнатися. У разі агресії «чорних» по відношенню до мента я випускаю по них півріжка (патронів-то всього ріжок і був) і намагаюся відійти (місцевість, в цілому, дозволяла). Смішно? Звичайно, смішно. Але щось же треба було робити.
Скінчилося все прозаїчно: решта наших виявилися розумніші за мене, натиснули на мента, той подзвонив своєму начальству, ті зв’язалися ще з кимось… Виявилось, «Альфа» (не впевнена, втім, що сказали правду). Через наш блок вони так і не проїхали, повернули раніше.

Мені телефонує Вольф. У Києві теракт – підпал біля телевежі, не працює частина каналів. У Маріуполі почалися бої, тамтешнього заступника комбата батальйону тероборони взяли в полон, відрізали вуха й викололи очі (згодом виявилось, що знущалися вже з мертвого). Хлопці на блокпосту маються: досить курорту, пора в бій! Але де взяти зброю??

(Кілька слів про тих, хто був зі мною на тому чергуванні. Хлопець з Донецька, не пам’ятаю позивний, залишив удома всю рідню і дуже просив, щоб його фото не потрапили в мережу; виставляючи їх потім в Інтернеті, я старанно замазувала не тільки його обличчя, але й татуювання на руці. «Пірат», якщо не помиляюся, з Одеси, став потім відомим воїном-добровольцем, був серйозно поранений на розвідвиході. «Аква» з Рівного («Аква» – тому що справжнє ім’я Віта), дівчинка метр п’ятдесят на зріст, що виглядала років на 15, до війни працювала медсестрою в стоматологічному кабінеті, стала потім стрільцем-санінструктором в батальйоні «Шахтарськ», воювала під Іловайськом, зараз заміжня, виховує дитину).

Filed under: Статті



Залишити відповідь

*