І знову ср*чі навколо яєчні і вічних вогнів. Дев’яти років як не минало :(

Мрак :((
У 2011 році молода дівчина Аня Сінькова відсиділа 3 місяці в СІЗО і потім отримала умовний термін за те, що з двома подругами посмажила яєчню на вічному вогні у київському Парку слави. Аню засудили за статтею 297 ККУ “Наруга над могилою”.

Хтось влучно назвав її вчинок “уколом в нервовий вузол суспільства”. Які ж ср*чі вирували навколо цієї яєчні! Я бігала на суди і хрипла віртуально, доводячи, що складу злочину немає, що цей вчинок може, звісно, комусь не подобатись (мені от самій не сподобався), але юридично він заслуговує максимум на дрібну адмінку, що наруги немає, бо дівчата нічого не зіпсували, навіть не забруднили, що їсти на могилах – народна традиція, отже, завідомо не наруга… А довоєнні, ще нелякані ватники, відповідно, бризкали слиною на тему “четвертовать-расстрелять”. Пам’ятаю, захищаючи Аню, я дико закусилася тоді з одним з головних її цькувачів. Його звали Анатолій Шарій.

Минуло майже десятиліття. І це не просто чималий відрізок часу, за який проминула моя молодість й Аніна юність. Це Майдан, це російсько-українська війна. Я пішла на війну просто з журналістики й правозахисту і стирчу там досі.

Скажіть мені, де й коли ми щось упустили? Певно, це й наша провина теж, що за ці 10 років нічого не змінилося? Чи спершу змінилося, а потім відкотилося назад? Як?? Як взагалі таке можливо?

У Білій Церкві дві дівчини повторили вчинок Ані Сінькової. Їх розшукує поліція. Але справа не в дівчатах (я й гадки не маю, хто вони такі і з якою метою це зробили) і не в поліції, а в нашому суспільстві.

Те саме засилля ватних коментів. Та сама аргументація про Гробки й адмінку, яку я змушена застосовувати. Ніби наша держава не рухалася ці десять років у напрямку “Далі від Москви”. Ніби ми не заплатили за це нашими кращими людьми.

Скажіть, ми не воюємо вже 6 років зі спадкоємцями Радянської імперії? Якщо воюємо, чому ж досі не бачимо різниці між повагою до загиблих солдатів і радянськими імперськими символами? І звідки тоді ця нереальна, неможлива толерантність до вати і чому взагалі її стільки? Чому їхня аргументація, їхня позиція – ні, не існують, бо злочинці, педофіли, гвалтівники теж існують – чому до неї ставлення не як до жалюгідних виправдань упійманого злодюжки, а як до поважної точки зору?

Ці дівчата, свідомо чи ні (скоріше несвідомо) показали нам, скільки на сьомому році війни у нас тут з вами ще вати і як вільно вона почувається. Розплодилася, поки ми, дорогенькі, чубились між собою (ну, особисто я ні з ким не чубилась, бо ніколи не вступаю в дискусії з чорноротими, але це мало що міняє). Мабуть, тільки серйозне загострення на фронті від цього вилікує.