Україна не Фінляндія

Прочитала інтерв’ю екс-віце-прем’єра РФ Альфреда Коха Гордону, в якому він, зокрема, радить Україні піти шляхом Фінляндії, яка у 1940 році віддала СРСР частину своїх територій і стала натомість процвітаючою державою.

Кох нагадав, як під час війни 1939-1940 років Радянський Союз окупував Виборг, потім фіни виступили на боці Гітлера і повернули свої території. “Потом Сталин Гитлера побеждает – финны опять отступают на ту границу, о которой они договорились со Сталиным в 40-м. И условно говоря, в 1944–1945 годах у Маннергейма дилемма: либо настаивать на том, чтобы Сталин вернул все эти земли, которые, так сказать, исконно финские, либо смириться с этим, зафиксировать факт, который есть, и жить дальше”.
На думку Коха, якби Манергейм обрав перший варіант, це було б помилкою, адже власних сил відбити ці території у Фінляндії не було, англійці з американцями не стали б за неї воювати, а Фінляндія перетворилася б на країну-ізгоя, позбавлену інвестицій, бо всі боялися Сталіна.

“Какой путь хочет выбрать Украина? Она хочет превратиться в мирового изгоя? В страну, которая будет известна всему миру только тем, что у нее какая-то длинная, непонятная история с Россией? То ли у нее шубу украли, то ли она украла. Ничего не знаем, лучше туда не инвестировать. Что там делать? Там ходят какие-то нищие, но гордые казаки, которые пляшут гопак. Это несправедливо, это нечестно. Конечно же, все мое нутро кричит, что Украина права. Но посмотрите на жизнь трезво: не было ни одного случая, когда слабый у сильного что-то отспорил”.

Три думки з цього приводу.
По-перше, Кох неправий. У Фінляндії була принципово інша ситуація: вона воювала на боці Гітлера, який тільки-но програв найкривавішу у світовій історії війну і був засуджений цілим світом як мегазлочинець. Перемогла антигітлерівська коаліція. І це її представники мали б захищати інтереси Фінляндії? А де логіка? Фіни опинилися в ситуації vae victis, горе переможеним, і з тим було вже нічого не зробити. А ми не воювали на боці умовного Гітлера, виключно на власному, і в нашого ворога – Росії – є нині в світі потужні конкуренти.

По-друге, всі оті російські опозиціонери, за дуже малими винятками, нам не друзі. Вони можуть ненавидіти Путіна і чубитись там із кимось – але все одно вони завжди мислять і діють з точки зору інтересів Росії.

По-третє, нав’язувані нам медійно “план А” (домовитись із Путіним) і “план В” (відрізати окуповані території) нам абсолютно не підходять. Думаю, що раз ми вже так безбожно затягнули цю війну і “шановні партнери”, всім би їм Росію в сусіди, не дають нам вибратися з “мінської” пастки, нам тепер підходить “план С” – утримувати статус кво стільки, скільки буде потрібно – не здавати ні сантиметра території, за найменшої можливості знищувати особовий склад противника, нейтралізовувати власну п’яту колону – і чекати, поки Росії стане трошечки не до нас. Ослаблення в Росії вертикалі влади, чи економічна криза, чи якісь бунти – дочекатися і одним ударом повернути собі свої території. Далі посадити їх в електоральний карантин (років на п’ять-десять), за цей час ефективно відбудувати неживе і грамотно розпропагувати живе. І все буде добре.