Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Шоста річниця мого першого бою. Карлівка, 6 липня 2014 року.

Шоста річниця мого першого бою. Карлівка, 6 липня 2014 року.

Шоста річниця мого першого бою. Карлівка, 6 липня 2014 року.
Сьогодні ж, цю саму дату, святкує і медичний батальйон “Госпітальєри”. Вони ведуть свою історію від того бою під Карлівкою, бо майбутній комбат “Госпітальєрів” Яна Зінкевич, яка тоді була, здається, єдиним присутнім медиком, надала того дня допомогу своїм першим пораненим. Так що вітаю славних парамедиків і комбата Яну зі святом!

Глава з моєї книги #ЩоденникНелегальногоСолдата про події того дня.

Глава 17. ПЕРШИЙ БІЙ. Карлівка, 6 липня 2014

Ви чули, напевно, що перед боєм не прийнято їсти – на випадок поранення у живіт? У нас це правило не працює, ми їмо, коли є така можливість – адже невідомо, коли наступного разу вийде.

За вечерею в їдальні, знаючи, що вночі на виїзд, я наїлася печінки. Зазвичай нас годують смачною, якісною їжею, але за законом зловмисності перед моїм першим боєм печінка виявилася несвіжою. Дехто це зрозумів і не став її їсти – але не я: від мандражу перед завтрашнім їла, не розбираючи смаку.

Хвилин за 40 до від’їзду мені стає погано. Нудить, морозить, коле в шию і голову, підвищується температура. Сама точно не знаю – отруєння це чи, може, якась вірусна інфекція.

Хлопці в темряві екіпіруються, збираються біля транспорту. Нарешті перший серйозний бій! Працюватиме артилерія 93-ої, армійці обіцяють пару «коробочок» [одиниць бронетехніки з екіпажем]. Якщо арта подавить вогневі точки, ми візьмемо Карлівку, утримувану зараз бойовиками Безлера. Якщо не візьмемо – принаймні, відтягнемо великі сили противника від Донецького аеропорту.

Нас чекають на армійському блокпості за пару кілометрів перед Карлівкою. Там ми маємо досидіти залишок ночі і на світанку виходимо.
А мені все гіршає. Хлопці вмовляють залишитись. Воно-то правильно, але як же – пропустити перший бій! Я ж собі не пробачу, якщо це станеться. Вирішую: якщо це отруєння, то до ранку попустить. Якщо інфекція, погіршає, але тоді можна залишитись з армійцями на блоці. Я їх не знаю, але не чужі ж вони. У крайньому разі, викличуть медиків, відвезуть до лікарні…
Коротше, я їду. Мені настільки фігово, що навіть не страшно.

Бронежилета не беру, мобільність важливіша, та й нормального броніка у мене все одно поки немає. Беру каску – прекрасний чеський «Шуберт», нам нещодавно привезли десяток таких, одну ми подарували Першому, інші залишили у своєму підрозділі. Беру «Карлушу»… Кілька днів тому у мене з’явилася гвинтівка – Кар-98, Mauser 98k, з прицілом Leupold – на жаль, мисливським. Вона лежала на горищі у якогось діда на західній Україні, коли дід помер, онук швидко продав її від гріха подалі, за тисячу доларів, не особливо розуміючи, щО продає. Наші хлопці з’їздили, подивилися – ствол не лисий (нарізи в порядку), гвинтівкою майже не користувалися – диво, а не гвинтівка! – і тепер вона моя. До неї дуже складно діставати патрони, але пара десятків – хвала перепакувальникам, що засипають нові порохи у копані і мисливські патрони – у мене є.

Їдемо. Зупиняємось на заправці. Мене просять купити на всіх воду – в надії, що продавці менше злякаються жінки. Йдемо до магазинчику з двома хлопцями (сама ж не донесу) – і тут мені, після тряски в машині з розбовтаною підвіскою, остаточно стає зле. Я падаю, мене нудить, соромно… Хлопці, хвала їм, роблять вигляд, що нічого не бачать.
Стає на копійку легше. Воду, здається, куплено без мене. Їдемо далі. Довга колона – 19 машин, фари вимкнені… І тут по нас автоматні черги.

Перший інстинкт – рвонути двері і викотитись на узбіччя. Але ще до виїзду нас проінструктували: без команди з машин не виходити! Влипаю в сидіння і сиджу тихо. Швидше за все, це армійці з блоку, блок повинен бути вже десь близько! Звичайно, їх попереджали, що ми приїдемо. То й що? Коли це такі речі працювали? Від «дружнього вогню» досі гине більше людей, ніж від рук ворогів. А раптом не з блоку, раптом засідка? Так думаю не тільки я – з котроїсь з наших машин відкривають вогонь у відповідь. Хтось кричить, вогонь припиняється, бачу, як Кіт піднімає руки і йде на блок домовлятися. По нас більше не стріляють.

«Злякалася?» – запитує Вольф. Як не дивно, ні. Напевно, не відійшла ще.

Звичайно, це з блоку. Ясна річ, їх попереджали про нас, але вони забули. Звичайна справа. Головне – ніхто не вбитий і не поранений, тільки машини наші в дірках.

Заїхали на блок, шкандибаю до узбіччя, питаю в когось: «Тут не заміновано?», лягаю на траву і миттєво вирубаюся. Прокидаюся від холоду, натягую светр і дощовик, встигаю помітити, що хлопці на адреналіні не сплять, розбрелися по купках і неголосно спілкуються в темряві… Вирубаюся знову.

На світанку Вольф мене будить. Здіймаюсь на ноги і відразу ж падаю. Нудить, на потилицю тисне, темніє в очах. Дивлюся на себе у дзеркальне скло машини. Я бліда, як стіна, як крейда, як небіжчик.
Вольф намагається залишити мене на блоці.
Кажу: «Вирішу за 15 хвилин».
Кладу собі руку на лоба. Температури немає. Так, мені страшно йти в бій, і я хочу залишитись. Так, мені дійсно хріново, в такому стані не воюють. Якщо є вибір. А у мене він є.
Але насправді у мене немає вибору. Подивившись на мене, будь-хто вирішить, що я просто злякалася. Наступного разу мене нікуди не візьмуть!

(Потім я не раз ще буду хворіти, і не від однієї операції відмовлюся добровільно. На фіга воно треба – ризикувати стати тягарем для інших. А тоді було не можна).

Різко встаю на ноги і знову падаю. Зціплюю зуби. Знімаю з себе все, що важить. Каску – у пікап: «Хлопці, подбайте за неї, заберу на базі». (До бази чеський «Шуберт», ясна річ, не доїхав – поцупили). Светр і флягу з водою – Вольфові в рюкзак. Зі мною «Карлуша», в ньому 5 патронів, і ще 10 у мене в нарукавній кишені форми. В кишені штанів ПМ з двома обоймами. Все, я готова.

Йдемо ланцюжком уздовж траси, повз хвостовики від 120-х мін, що стирчать з асфальту, повз близькі, густі, стрьомні посадки, з яких будь-якої миті можуть відкрити вогонь, йдемо, притискаючись до узбіччя, але в зеленку не заходимо, там розтяжки… Намагаюся не відставати і хвилин за 10 вже не пам’ятаю, в якому стані виходила.

Кілометрів за два звертаємо в село. Воно виглядає порожнім, хоча руйнувань не видно. Зустрічаємо лише одного місцевого, запитуємо, чи є в селі бойовики. Мужик відповідає, що немає. Йдемо далі. Нас чоловік 60 правосєків, є ще бійці батальйону «Донбас».

У мене вібрує телефон, дзвонить свекруха. Кажу: “Ми зараз на бойовій операції, я не можу говорити”. Вона (людина з сім’ї військових!): “Подзвони, коли закінчиться”.

(За кілька годин я їй зателефоную: “Все, ми вийшли звідти”. – “Всі живі?” – “Так”. – “Поранених багато?” – “Троє легких”. – “Ну добре, бувай. Валєрці привіт”) .

Проходимо село. Виходимо, судячи з усього, на крайню вулицю. Сідаємо в траву під парканом і чекаємо, поки закінчать працювати наші «гради». «Небельверфери», – каже Вольф. «Гради» лягають в 200-300 метрах від нас, уламки летять над нашими головами і вдаряються в електричні стовпи. З ворожих позицій працює крупнокаліберний кулемет «Утьос» і снайпери з чимось потужним. Кажуть, позиція у них на дзвіниці місцевого храму.

Кілька разів працюють їхні міномети і АГС. Ворожі позиції в районі дамби, до них 800 метрів. Ніяких «коробочок», ясна річ, не дали, і нам просто немає чим противника дістати.

Швед і ще кілька бійців йдуть у розвідку. Ми чекаємо, все ще сподіваючись на артилерію. Але вогневі точки супротивника не подавлені, кулемет працює, і Вольф розуміє, що зараз вони повинні спробувати обійти нас зліва і взяти в кільце…
«Відходимо! – командує Вольф. – Малими групами!».

Але хлопців відтягнути складно. Пустили дим, стовпилися на розі і палять з чого прийдеться. Трохи пізніше, коли вже відійшли, Іранець один стояв на повний зріст і гатив у бік «Утьоса» з … «сучки» [АКСУ]. На 800 метрів.

Дві перші групи відходять без пригод. Наступним повинен відходити Перший зі своєю охороною. Вольф відправляє мене з ними. Сам іти відмовляється: «Там Швед, без нього не піду».

Ми відходимо – назад, через село, яке вже не пусте і не мертве! З сильно зарослих садків, з майже невидимих хат із закритими фанеркою вікнами працюють автомати. (Вони не могли встигнути нас обійти, ми б почули, вони й були там!). Перші дві групи бойовики пропустили, а нашу – ні. Навряд чи вони упізнали Першого, просто зрозуміли, що йде якийсь «віп» – невисокий чоловік старшого віку, в панамі, в оточенні молодих охоронців у касках. У мене болтовик, зброя на один постріл (після кожного треба вручну пересмикувати затвор), я не можу стріляти, якщо не бачу, в кого… тому просто падаю за якийсь кущ. Бачу, як Перший присідає на одне коліно, дає чергу крізь зеленку по вікну, прикритому фанеркою… У вікні рух – на підвіконня падає тіло. Охорона Першого теж відкриває вогонь, здається, з цього будинку більше не стріляють…
Короткими перебіжками, відстрілюючись, відходимо. Ховаємося за укриттями, перебігаємо відкриті місця. «Утьос» бойовиків теж продовжує працювати, кулі свистять, а в мене одна турбота – не відстати… Вони всі в броні, завантажені під зав’язку, я без нічого, і це мене рятує. Але на відкритому шматку метрів 100 завдовжки, який треба проскочити на єдиному диханні, я під кінець все одно відстаю. Перший озирається, пригальмовує, хапає мене за лямку на розвантажці, призначену для перетягування «трьохсотих», і дотягує мене останні кілька метрів до укриття – цегляної стінки. Падаю під стінку, по стінці цокають кулі…

За нами теж стрілянина – там виходять наші. Потрапляють під сильний вогонь з одного з будинків, і Каталонець – я ще не відрізняю на слух його роботу, але скоро навчуся безпомилково впізнавати на слух його ПКшку, його неповторний стиль, рівний і злий візерунок короткими – буквально розносить цей будинок. Летить скло, кулі пробивають водонапірну вежу, струмки на всі боки… Знищили кількох бойовиків. Всі вийшли.

Хтось сказав, що треба тільки дістатися до траси, там чекає армійський бетер, який приїхав за пораненими (у нас є поранені!). Я не поранена, але в глибині душі зовсім не проти прокотитися на цьому бетері. І ось вже остання ділянка поля перед трасою, але спробуй її пройди! Один з наших кулеметників, стоячи на відкритому просторі на повний зріст, лупить у напрямку противника, вважаючи, що прикриває нас, але «палить» насправді місце відходу. Через посадку теж лупив кулемет, відрізаючи нас від траси. Ми вирішили, що нас обійшли. Але це були свої. Теж нібито прикривали.

А противник просто не встиг нас обійти. Запізнився на кілька хвилин.

Вибігаю, нарешті, на трасу і бачу вдалині від’їжджаючий бетер. Облом! Але хтось із дуже гучним голосом, помітивши мене, махає руками і кричить: «Снайперша! Заберіть снайпершу!», бетер здає назад, я застрибую всередину. Вперше їду всередині бронетехніки, й розумію, що мені це не подобається. Залізна пастка, якщо що – й не виберешся, краще б я йшла пішки… Але дві хвилини страху – і я на блоці. Лягаю на травичку, п’ю воду, дзвоню своїм… З’являються наші, що виходили останніми. Йде Вольф, і Швед теж з ним.

(Швед, людина з атрофованим ще до війни почуттям страху, підліз під саму дамбу. Лежачи на даху якогось сарайчика, коригував по телефону нашу арту. По ньому стріляли, у нього вся пика в дрібних дірках від вторинних уламків від шиферного даху, але не пішов, поки у нашої арти не вийшло відпрацювати по дамбі. Спалили ворожий бетер, саданули в підвал, де ховалися бойовики. Ворожі позиції затопило, за перехопленнями – у них кілька десятків загиблих. Кажуть, Безлер того дня телефонував Коломойському і вимагав припинити наступ, інакше він розстріляє полонених).

Перший шикує нас, брудних і веселих. У строю Швед з маскувальним «гніздом» на голові, Каталонець зі звисаючою порожньою стрічкою, перемазаний Морпіх, дніпропетровський рабин Макс, що заради участі у війні відмовився від духовного статусу, високий і красивий Саша Морячок – якому судилося дуже швидко стати високопрофесійним і дуже везучим, що теж важливо, фронтовим розвідником…

– Звичайно, хотілося б більшого, але з нашими можливостями по озброєнню і боєприпасах… – каже Перший (його мова переривається стрільбою десь трохи збоку), – очікувати чогось більшого не приходилось. Ми мали розрахунок на те, що втягнемося в бій, підійде броня, підійде підкріплення живою силою. Не підійшло. Мали надію на те, що артилерія роздовбає ті блокпости по повній програмі. Півтори години десь працювали – не вийшло. Але ми свій обов’язок виконали. Будемо вважати, що для нас це була розвідка боєм. Так воно і є. Разом з нашими побратимами з «Донбасу», з інших підрозділів ми її провели добре. На жаль, маємо одного трьохсотого [про ще двох Перший поки не знає], але, дасть Бог, скоро стане на ноги, куля пройшла навиліт. Чертовськи радий бачити вас всіх живими і здоровими, бо це для мене найголовніше.

Я знімаю на камеру. Руки від утоми тремтять, картинка сіпається.

– Боїв ще буде в нас дуже багато. По прибуттю на базу треба зробити висновки з усіх помилок, обов’язково підвести підсумки як командирам груп, так і другу Вольфу. І побільше тренуватися, побільше тактичних навчань, тоді буде менше нашої і більше ворожої крові. По озброєнню буду працювати, поїду в штаб туди, «на Луну». Думаю, що після цієї розвідки у мене є певні аргументи, щоб нам «аргументи» були виділені нарешті в достатній кількості. Зараз, після команди друга Вольфа, всі по машинах, їдемо на базу. Питання, зауваження, геніальні ідеї є?

Ідея і пропозиція лише одна: армійцям важко, можуть бути дії противника у відповідь, може, нам залишитися на передку з ними?

На базі ділимося враженнями. Виявляється, один із хлопців всю дорогу біг і стріляв… у повітря. «Я не можу стріляти у живих людей!». «Навіщо ж ти на війну приїхав?» – не знає…

Після нашого відходу до місця бою підтягнувся підрозділ бойовиків «Сєвєр» і ще кілька годин вів вогонь по ділянках фронту, на яких нікого давно не було.

Наступного дня їдемо в Покровське – там кав’ярня з вайфаєм, треба залити в Інет відео з-під Карлівки. Зі мною Швед, Барс і ще хтось, вони йдуть у своїх справах, а мене залишають у кав’ярні саму. При всіх, у відкриту, дають мені ПМ. Сідаю спиною у кут, обличчям до дверей і вікон, у відкриту перевіряю обойму. Все, ми в іншій реальності.

Filed under: Статті



Залишити відповідь

*