Один мій давній знайомий, київський спелеолог, придумав був собі підробіток: знімати з дерев котів, які видряпались нагору і бояться злізти. Розмістив свій телефон на “котячих” форумах і час від часу приймав замовлення.
З початком війни він пішов добровольцем на фронт і служить у розвідці. “Лежу у засідці під N, – розповідає він, – і тут вібрує телефон. Жіночка благає терміново під’їхати на Троєщину і зняти з дерева її кицьку…”

Сьогодні зі мною було щось подібне. Лежу на позиції, прикриваю наших. В прицілі у мене ворожа амбразура, якщо звідти почнуть стріляти – я не дам їм навіть наблизитись до неї.
І тут – телефон. Волонтер хоче прислати нам трохи мішків для укріплення позиції, про які я просила нещодавно. Мої хлопці якраз “там”, будь-якої миті по них можуть відкрити вогонь. І я, не відриваючись від прицілу і не міняючи ізготовки, півголосом швиденько диктую йому адресу Нової пошти, скоромовкою дякую і тисну відбій. Що там людина подумала – невідомо 🙂

На фото – ми з Юлькою на цій самій, ще необладнаній позиції з прекрасним подарунком, який отримали на День Незалежності – метеостанцією Kestrel.