Про завтрашній Марш

Завтра на Марші мене не буде. Просто тому, що не виходить бути цього дня у Києві.
Якби вийшло – я б побачила багатьох-багатьох своїх побратимів і посестер, і наробила б силу-силенну гарних фото. Спочатку я чесно спробувала б іти в колоні, але дуже швидко не витримала б – і летіла б з фотоапаратом то збоку, то попереду, і дряпалася б по старій пам’яті на паркани і ліхтарі заради гарного ракурсу. Це вийшло б само собою і частково порятувало б мене від неприємного вибору – іти за Дмитром Ярошем чи в коробочці Жіночого Ветеранського руху – і там, і там мої побратими і посестри. А ще є тероборонівці, а ще…

І якби я після Маршу залишилася в Києві – то, мабуть, на не останні, але далеко не зайві гроші зняла на два тижні квартирку і витримала б самоізоляцію – бо живу разом з літніми батьками і не хочу піддавати ризику їхні життя.
Ви там, до речі, теж того… Вдягніть маски на Марш. І не заношені в кишені ще з весни, а нормальні свіжі маски. Бо не тільки я живу з людьми з групи ризику. Бережіть себе й їх.

Завтра свято – а мені сумно. Бо розумію, що легше переконати вас вдягнути маски, до яких більшість зараз ставиться ой як скептично – ніж припинити, хоч завтра, хоч назавжди, робити оте лайно, яким забитий зараз Фейсбук. Ви знаєте, про що я, правда?

Про те, що хтось не хоче Яроша. А хтось Порошенка. А хтось взагалі усіх політиків. А хтось обов’язково заявить, що не хоче йти поряд з Іваном, бо той продався владі. З Миколою, бо він агітує за не того політика. З Василем, бо він нацик. З Петром, бо він підтримує ЛГБТ. Із Семеном, бо він піариться. Із Наталкою, бо вона постить багато селфі. Усі шестеро були на Майдані і пройшли фронт.

Ось ЦЕ, і ніщо інше, і є причиною всіх наших невдач і поразок. Ми систематично проявляємо нездатність об’єднатися надовше, ніж на короткий форс-мажор. І це може стати вироком нашій державі. Нашій незалежності, яку ми завтра збираємося святкувати. І винні в тому будуть ніякі не кцп, бо з ворога що взяти – а ми самі.
Звичайно, ніхто не зобов’язаний об’єднуватися з людьми, які йому антипатичні. Але хоча б не топити один одного – щиро, взахльоб, як тільки ми вміємо – не шкодуючи часу, сил і нервів, які можна було б витратити на конструктив – хіба не можна? Чому це так нереально важко?

Люди добрі, ви, може, цього не усвідомлюєте – але за всіма отими порухами душевними, за всім отим вашим обуренням і гнівом праведним – стоїть банальна стидка ЗАЗДРІСТЬ. Оте наше одвічне, українське “щоб у сусіда корова здохла”.

Я теж не свята, мені теж властиве це почуття, ще й як властиве. Не заздрю тим, у кого є гроші – але якщо комусь влегку вдається те, над чим я б’юся, хочу, прагну, але не можу – мені нестерпно навіть поряд знаходитись із такою людиною. Є гріх, каюсь. Але на відміну від більшості з вас, я це усвідомлюю. І ніколи, ні словом, ні дією не зроблю нічого поганого людині, якій заздрю. Ніколи не буду пліткувати й інтригувати проти неї і казатиму про неї лише хороше, за можливості утримуючись від найменшої критики. Чому? Бо інакше всі ж побачать і зрозуміють, що я заздрю. І буде мені соромно – так соромно, ніби мене на крадіжці зловили. Так я це відчуваю.

Знаю, що не догукаюся. Але все ж таки. КОЛИ ВИ КАЖЕТЕ “ІВАН ПРОДАВСЯ” чи “СЕМЕН ПІАРИТЬСЯ” – ВИ ЗНИЩУЄТЕ УКРАЇНУ.
Припиніть, будь ласка. Інакше завтра просто немає сенсу святкувати.
У мене все.