Не влаштовуй ср*чі

Комусь зараз важко згадувати “сємєчку”, а я її любила. Завжди думала, що за законами фізики щось вона та втримає. І було якось спокійніше, що тебе за нею не видно.
Далі – кому як щастило. Але пам’ятають ту “сємєчку”, її шершавий дотик – усі.

Чорний сонях – дуже крутий символ.

Але я зараз не про пам’ять і не про Пам’ять. Я про те, що пам’ятати – безнадійно мало.
Ставити патріотичні аватарки, носити портрети і прапори – замало. І навіть допомагати – живим і сім’ям загиблих – замало. І навіть продовжувати воювати, певніше, перебувати на фронті.

У пам’ять полеглих треба зробити найголовніше – не проср*ти те, за що вони загинули. Україну, як усі зрозуміли. Треба перемогти.

А прос*рається усе (і Україна не виняток) – у ср*чах.

Легко перевести через дорогу бабусю, бо це швидко і не потребує витрат. Легко пожертвувати гроші на хорошу справу, навіть якщо самому сутужно – бо є усвідомлення, що вчиняєш правильно. А як робити правильні речі, якщо серце наказує робити інакше?

От заходиш ти в Інтернет і бачиш там чергового героя, фронтовика чи волонтера, він дає інтерв’ю чи отримує нагороду. А ти знаєш цю людину особисто. Бачив, як він по-чорному бухав і сп’яну стріляв по мирняку. Або чув від надійних людей, що він крав у своїх. Або – що віджав на тій території круту тачку і переправив її своїй бабі в тил. Що мародерив бойлери в якому-небудь Широкиному. Або й просто – злякався і впав у ступор, потрапивши під обстріл.

Ти все це знаєш. І в твоїх руках надпотужна зброя. Джавелінів на фронт не дочекаєшся, на хорошу гвинтівку роками збирають, а тобі її Цукерберг за так подарував. І твої руки з непереборною силою тягнуться до клавіатури.

Здійсни подвиг, здійсни надзусилля – МОВЧИ!
Мовчи, як партизан на допиті.

Якщо бачиш такі вчинки в реальному часі – припиняй. Не можеш припинити – жени безчесну людину з підрозділу. Не можеш вигнати – дистанцюйся і не роби такого сам.

Але не роби ці історії публічними. Озвуч свою думку/інформацію у вузькому колі, якщо вважаєш, що вона може правильно вплинути, але не більше.

Ти думаєш, можливо – якщо люди дізнаються правду, то покидьок, приміром, не отримає незаслужену нагороду чи посаду, і таким чином переможе справедливість. Але насправді буде от що. Він просто зреагує на наїзд і вилиє на тебе і тих, хто поруч з тобою, тони лайна. І ніхто не буде розбиратися, що з того правда, а що ні. Ти просто будеш весь у лайні. Так, не всі повірять, але… “Чи то він щось украв, чи то в нього щось вкрали, але в якійсь крадіжці він був замішаний”.

А якщо всі навколо будуть у лайні, то не залишиться моральних авторитетів. Коли їх не стане, Україна загине. Всі наші проблеми через те, що в нас немає героїв, яких шанувало б усе без винятку українське суспільство. Крім хіба що Тараса Шевченка, але він культурний діяч і страждалець – не воїн, не національний лідер. Він не командував військами, не звільняв території, не очолював державу. У нас немає свого Болівара чи Гарібальді. Бо наших боліварів роками обгиджували – чужі і свої.

Навіть якщо ти нікого не чіпав, а в Інтернеті наїхали на тебе – не реагуй. Не підкидай дров у вогонь, певніше, лайна на вентилятор, і максимум за три доби усі все забудуть, перевірено.

Буває й гірше – ти не знаєш або майже не знаєш людину особисто, тобі ні хріна не відомо про її мотивацію, і раптом тобі не сподобались якісь її слова чи вчинок – для тебе вони занадто радикальні чи, навпаки, занадто помірковані. Ти одразу ж згадуєш про зброю імені Цукерберга і починаєш, самопроголошений Верховний Судія, ректи, що такий-то продався Порошенку/Зеленському/Путіну/олігархам/масонам (потрібне вставити і підкреслити). Якщо ти такий, то хай тобі руки всохнуть, бо ти руйнуєш Україну.

І найголовніше. Я не закликаю брехати. Не закликаю мовчати про негатив і тримати людей в рожевих окулярах. Спокійно розказуй про негативні випадки, якщо такі були, і не приховуй своєї думки, навіть якщо вона не збігається з думкою тих, кого ти поважаєш.

ЗАЙМАЙСЯ ВИХОВАННЯМ. Підвищуй моральні якості спільноти і суспільства – найкраще це робиться власним прикладом. Вища мораль – менше негативу.

Але в жодному разі не влаштовуй ср*чів! Тобто – не чіпай конкретних людей з числа умовних своїх. Нас і так божевільно мало, щоб перекрити дірки в обороні, яка ось-ось може посипатись. Тримай її. Не зраджуй пам’ять полеглих.