Статті Коментарі

Білозерська INFO » Статті » Чому деякі люди заперечують існування COVID19?

Чому деякі люди заперечують існування COVID19?

Зі зрозумілих причин (хвороба обох батьків, мама у важкому стані в реанімації) я зараз багато буду писати про #COVID19. До мене щойно дійшло, чому стільки людей досі не вірять у небезпеку пандемії, а часто і в саме існування ковіду, а шквал інформації від лікарів і від людей, яких ця біда торкнулася особисто, називають “г*вновкидами”. Це при тому, що достатньо просто підійти до будь-якої лікарні, де є ковідне відділення, і поговорити там хоча б з нянечкою – і дізнаєшся, що лікарні просто забиті ковід-позитивними пацієнтами у важкому стані, і що деяким з тих пацієнтів пощастило, бо їх лікують інфекціоністи чи хоча б терапевти і пульмонологи, але цих профільних спеціалістів не вистачає, тому багатьох – можливо, більшість – лікують спеціалісти іншого профілю – наприклад, травматологи чи невропатологи, які терапію вивчали 20 років тому і благополучно забули…

А ще – ви знали, що у ковідних пацієнтів немає “своїх” лікарів, які спостерігали б їх від надходження до лікарні і до того, як вони залишать її стіни, бачили б динаміку хвороби і швидко реагували б на якісь зміни? Уся бригада – і лікар, і медсестри, і няні – щодоби нові, так звані чергові, бо людські організми не витримують щоденного носіння “скафандрів”, бригади працюють позмінно, чим більше є людей для змін – тим краще. Спитаєш у лікаря, краще чи гірше твоїй мамі, а він тобі: “Я не знаю, я сьогодні побачив її вперше”. І єдине, на що він може спиратися – на аналізи і рентгенівські знімки в історії хвороби.

Ви знали, що залежні від кисню пацієнти часто поводяться неадекватно – вони думають, що кисневі маски їм непотрібні і без маски дихається легше, і зривають ту маску за першої ж нагоди? Де-небудь у Штатах медсестри ходять і дивляться, щоб пацієнти були у масках, а в наших лікарнях таке навантаження, що всім не до того. Коли пацієнту погано, чи він хоче пити, чи хоче в туалет – няню чи медсестру не докличешся годинами. І не тому, що вони байдужі, а тому що їх просто мало і вони падають з ніг.

Це наша реальність. Більшості, на щастя, вона (ще) не торкнулася. Як не торкалася шість років війна.
На війну я поїхала добровольцем. А ковід ні собі, ні мамі не обирала. У цьому різниця – пандемія не дає нікому вибору.

Раніше поведінка заперечувачів ковіду страшенно мене дивувала. Ну, добре, наш народ звик не довіряти владі й скептично ставитись до її ініціатив. Але усі ж бачать, що пандемія не з України почалася і лютує зараз в усьому світі. Їм що, пороблено, що вони плюють на заходи безпеки, заражаються самі і заражають інших?

Хай професійні психологи поправлять мене, якщо помиляюся, але, здається, штука в тому, що переважна більшість наших співгромадян не з власної вини, ясна річ, ведуть такий спосіб життя, який унеможливлює бодай мінімальне дистанціювання від оточуючих. Наприклад, вони змушені щодня діставатися на роботу громадським транспортом у годину пік і спілкуватися по роботі з великою кількістю людей, часто незнайомих. Тобто, якщо пандемія достатньо пошириться, вони просто не мають шансів рано чи пізно не заразитися й не заразити своїх близьких.

На підсвідомому рівні їм страшно. І підсвідомість викидає рятівне коло: вони ніколи не заразяться і не помруть – у разі, якщо ковіду не існує. І люди починають заперечувати його існування – замість цікавитись тим, як знизити ризики захворіти, а захворівши – як не померти. Абсолютна невидимість зарази полегшує це самонавіювання. Гадаю, такі люди не повірять у реальність ковіду, навіть якщо самі потраплять під апарат ШВЛ – переконають себе, що у них “просто важка пневмонія” абощо. Щасливчики, якщо подумати – можуть “викреслити” зі свого власного світу те, що їх лякає, і не перейматися цим.

Я так ніколи не вміла. Завжди боялася того, на що не можу вплинути. Завжди прораховувала всі варіанти і з упертістю віслюка шукала, як все-таки вплинути.
Ви собі не уявляєте взагалі, що це таке, коли ця біда не десь, а поруч. Я щойно демобілізувалася, а відчуття – ніби з фронту на фронт приїхала.

Вони мені як марсіани – люди, чия психіка рятується запереченням загрози. Я навіть готова їх пожаліти – за слабкість. Хоча хтось із них моїх батьків не пожалів.

Filed under: Статті



Залишити відповідь

*