Приклеївся

Я з тих фронтовиків, кому завідомо є чим зайнятися на гражданці, тому якихось проблем з “адаптацією” не передбачається.
А все ж таки… Коли я демобілізувалася, практично всі свої речі відправила Новою поштою додому в Київ, а сама в чому стояла, а стояла у футболці і джинсах – поїхала на пару днів ближче до лінії фронту побачитись із чоловіком. І от коли я була там, прийшла звістка, що в мене удома ковід. Повернулася до Києва і усі проблеми з батьками вирішую дистанційно, бо поки вони не одужають, мені хворіти не можна.

Зараз мама в лікарні, батько з легкою формою вдома на самоізоляції. А я знайшла тимчасове житло неподалік від лікарні і бігаю до мами з передачками. А для батька просто купую харчі і ліки, а мої друзі приносять йому під двері.

І от постала банальна проблема, що не маю в що перевдягтися. Змушена готувати їжу в тих самих джинсах, в яких ходжу по вулиці, і навіть не випереш їх, бо до ранку можуть не висохнути. І попросила я сьогодні друга-волонтера, що живе поблизу, підігнати мені якісь старі хатні штани його дружини чи дочки.

Ось, приніс, доньчині. Іншого у нас не водиться 🙂

І треба сказати, що в тих МТРшках я почуваюся набагато комфортніше, ніж в іншому одязі. Якось у своїй тарілці. І це при тому, що важка хвороба матері взагалі вибила у мене з голови і війну, і ще нещодавню службу.
Приклеївся все-таки камуфляж до мене за всі ці роки.