Три сценарії для Білорусі. Це наша війна

Уважно стежу за подіями в Білорусі і бачу, що там незабаром буде реалізовано один із трьох сценаріїв, і всі вони погані для України.

Варіант 1. “Найсмачніший” для Лукашенка.
Білоруські силовики, підсилені російськими, саджають або примушують емігрувати лідерів протестів різного рівня. Російська і проросійська пропаганда активно поливає брудом “фашистів-змагарів” (Не варто, до речі, думати, що якщо ти принципово мирний і толерантний, то тебе фашистом не назвуть; фашистом назвуть того, проти кого Росія). Люди втомлюються від щоденних акцій протесту, протести поступово затихають. Після чого Лукашенко розправляється із засвіченими і розплачується з Путіним за допомогу суверенітетом Білорусі. Білорусам пояснюють, що наймити Заходу трохи помутили воду, але тепер усе добре.
І РОСІЙСЬКІ “ІСКАНДЕРИ” СТАЮТЬ НА БОЙОВЕ ЧЕРГУВАННЯ НАВПРОТИ КОРОСТЕНЯ, САРН, КОВЕЛЯ, ШАЦЬКА, БІЛОСТОКА, ВІЛЬНЮСА, ДАУГАВПІЛСА.

Варіант 2.
Невдоволення у суспільстві невпинно зростає, Лукашенко бачить, що “умовно сам” не впорається, і волає: “Путін, введи війська”.
Путін вводить і не виводить більше ніколи. Тобто, анексує Білорусь, прикриваючись допомогою у рамках союзного договору. Білоруси дивуються, чому без жодної зовнішньої загрози до них припхалися десятки тисяч російських силовиків – але їм пояснюють, що комендантська година і всім пора спати.
І РОСІЙСЬКІ “ІСКАНДЕРИ” СТАЮТЬ НА БОЙОВЕ ЧЕРГУВАННЯ НАВПРОТИ КОРОСТЕНЯ, САРН, КОВЕЛЯ, ШАЦЬКА, БІЛОСТОКА, ВІЛЬНЮСА, ДАУГАВПІЛСА.

Варіант 3. Найбільш реалістичний і “несмачний” для Лукашенка. Трохи розтягнутий в часі.
Поки білоруський народ мітингує, а білоруська армія топчеться на західному кордоні, російська армія тихо займає пункти її постійної дислокації. Не поспішаючи – наприклад, по одній роті псковських десантників на десяти БТРах на добу… Як тільки російська армія повністю готова до анексії, повторюється історія з Януковичем: охорона Лукашенка, на той момент повністю підпорядкована Путіну, кудись дівається і лишає його сам-на-сам з повстанцями. Путінська агентура з оточення Бацьки натякає йому, що нині остання можливість утекти, і Лукашенко переміщається поближче до Януковича. Далі під дулами російських автоматів проводиться референдум про приєднання Білорусі до Росії. Білорусам пояснюють, що їх нема і ніколи не було, а їхню націю вигадав який-небудь австрійський генштаб під час Першої світової.
І РОСІЙСЬКІ “ІСКАНДЕРИ” СТАЮТЬ НА БОЙОВЕ ЧЕРГУВАННЯ НАВПРОТИ КОРОСТЕНЯ, САРН, КОВЕЛЯ, ШАЦЬКА, БІЛОСТОКА, ВІЛЬНЮСА, ДАУГАВПІЛСА.

А тепер найголовніше. Звертаюся до воїнів, ветеранів, волонтерів, громадських активістів, лідерів партій і рухів, усіх небайдужих.
Вам не здається, що стосовно білорусів ми стаємо схожими на Європу з її огидною “глибокою стурбованістю”?
Так, білорусів можна залишити напризволяще – мовляв, це їхні справи, нехай зі своїм Бацькою розбираються самі – але через ці події російсько-український кордон і можлива лінія фронту мають усі шанси подовшати кілометрів так на 800.
Воно нам треба?
Думаю, що ні.
Тому це наша війна.

І пофіг, що переважна більшість білоруських протестувальників кажуть або думають, що вони не “майдануті”. Бо, по-перше, усе, що вони теоретично можуть про нас сказати, ніщо порівняно з ризиком за здорово живеш опинитися в російському напівкільці.
По-друге, вони так кажуть з єдиної причини: через те, що завдяки російській пропаганді у їхніх головах виник чіткий зв’язок “Майдан=війна”. А війни ніхто не хоче.

Вони ще не зрозуміли, що неможливо позбутися диктатури, не позбувшись російського впливу. А як тільки ти намагаєшся його позбутися – питання, почнеться чи не почнеться війна, від тебе вже не залежить. Залежить лише те, чи зможеш ти відбитися.

Тому. Пропоную українцям спілкуватися зі знайомими білорусами індивідуально, а також масово виходити у їхні форуми, соціальні мережі тощо і ділитися досвідом – хто що вміє: такмед, організація волонтерської допомоги, будівництво барикад, рецепти смачних коктейлів, захист від російської агресії і все таке інше. Вони все одно пройдуть цей шлях, як пройшли ми, і навчаться відповідати силою на силу, але тоді може бути запізно. А спротив, що почався запізно, призводить до збільшення кількості жертв.

Зараз їм страшно починати боронитися всерйоз. Але людина, яка переночувала на умовному Майдані і погріла руки біля бочки з вогнем, відрізняється від людини, яка просто сходила на мітинг. Людина, яка взяла участь у сутичці з поліцією, відрізняється від людини, яка просто переночувала на Майдані. Людина, яка узяла до рук “коктейль Молотова”, відрізняється від людини, яка билася голіруч. Але все це та сама людина. Все приходить поступово.

Так що навчіть їх усьому, що самі знаєте. І попросіть дати відповідь на два питання:
1. Що особисто вони будуть робити, якщо на їхніх очах псковський десантник чи місцевий колаборант полізе знімати з урядової будівлі прапор Білорусі і встановлювати триколор? (І хай не думають, що якщо вони такі миролюбні і добре налаштовані до Росії, то з ними такого ніколи не станеться – до них сталося з українцями, до українців – з грузинами, до грузинів – з чеченцями, до чеченців – з афганцями, і всі думали приблизно так само).

2. Яку частину території Білорусі вони готові віддати Путіну під “БНР”, щоб решта країни жила як нормальна європейська держава?
Поясніть, що відповідь “Ніяку” приймається лише від людини, яка має зброю і вміє нею користуватися, інакше зараховується відповідь “Готовий віддати все”.

Наостанок буде історія, яку мені розповів мій давній друг, майданівець і волонтер:

“Вранці 21 лютого 2014 року я був упевнений, що ми програли. Бо після розстрілу протестувальників у влади не було шансів на мирне завершення конфлікту, а у Майдану майже не було зброї. Більшсть моїх друзів були або в лікарнях, або поїхали відновлюватись після тяжких вуличних сутичок. Багато хто збирався концентруватись у захдних областях для подальшої боротьби. Майдан вистояв, але я був упевнений, що ненадовго. Тоді я зібрав усю сім’ю і заощадження, що мав, і поїхав на дачу під Києвом, щоби зранку 22 лютого перебратися до моїх старих друзів у містечко попід польським кордоном, і якщо знадобиться – їхати до Польщі і ще далі.

Але дорогою з Києва, в Крюківщині, наші машини уперлися в БЛОК-ПОСТ. Хлопець, як викапаний схожий на нас пару днів тому: “Слава Україні!” – “Героям слава!”. Мої радісні очі все йому сказали, і ми поїхали далі.
На повороті з Боярки на Липовий Скиток – високий сосновий ліс просто над дорогою, палає багаття, у лісі чоловік під десять і прапор України. Просто під соснами лежать бензопили. До нас ніхто не підходив, вони захищали перехрестя точно не від легковиків з дітьми.

Ще кілька кілометрів – заправка на в’їзді у Липовий Скиток, і БЛОК-ПОСТ з червоно-чорним стягом.
– Слава Україні!
– Героям слава!
Вусатий дядько, років під 60, З МИСЛИВСЬКОЮ ДВОСТВОЛКОЮ ЗА СПИНОЮ, докладно розпитав, хто ми, куди і навіщо їдемо. Кивнув головою, побажав доброї дороги.

І тут я зрозумів! Три стихійних блокпости під прапором Майдану на 20 кілометрів!
Карателі Януковича не виїдуть з Києва і не в’їдуть! Дороги перекрили звичайні люди зі зброєю в руках.
Вони могли ніколи не дістатися Києва і Майдана, але злочинна влада у їхньому селі закінчилась.
На дачу я в’їздив з відчуттям, що мій план евакуації явно дочасний. Ми перемагаємо.
Наступного ранку Україна прокинулась уже без Януковича”.