З міжнародним Днем волонтера!

“…І ось туди, куди не такі вже й великі шанси доїхати, до наших пацанів їде бусик з гуманітаркою. Такий звичайний зелененький мікроавтобус, всередині – двоє звичайних середнього віку дядьків. Зворушлива зброя – стара мисливська рушниця одного з них. І багато-багато харчів, які дуже потрібні, тому що у наших, крім сухпайка, нічого немає.

У той момент, коли вони проїжджають через наш блокпост, я не стою на зміні, а снідаю в тіні, в посадці. Звідти бачу, що біля поста зупинився зелений бусик і водій розмовляє з армійцями. Не надаю цьому значення і не виходжу. А потім хлопці кажуть, що в Петровське повезли гуманітарку. “Чорт! – кажу. – Вони ж могли взяти мене з собою!». А хлопці-військові так спокійно: «А навіщо тобі з ними їхати? Вони ж не доїдуть».

«Не доїдуть» може мати два значення: просто зупиняться, зрозумівши, що проїхати туди неможливо, і повернуться назад – або загинуть. Влучить міна і все. Не уточнюю, що саме малося на увазі.

Вони доїхали. Зупинялися, побачивши, що проїзду немає, двічі. Знаходили інший шлях. На третій раз прорвалися.
Ввечері зелененький бусик знову з’являється на нашому блоці. Цілий, без єдиної дірки. Я впізнаю його і прожогом вибігаю на дорогу. Всередині – веселі й бадьорі дядьки. Розповідають, що бачили наших – живими і здоровими. А у мене ж стільки часу ніяких звісток від них не було. І їдуть далі – в точнісінько такі самі ж*пи (перепрошую, але подібні місця тут називаються саме так) – розвозити гуманітарку іншим.

Коли ти в стресовій ситуації і зациклений на власних проблемах – ти не питаєш імена людей і забуваєш, звідки вони родом. Так і залишається в історії: блокпост Амвросіївка, сьоме чи восьме серпня, зелений мікроавтобус, двоє дядьків з однією мисливською рушницею, судячи з мови – західняки. Хто їх упізнає – запишіть і на все життя запам’ятайте імена.”