Домахалися. Ліхтариками

Всі зараз лають владу. Отак підступно, отак зненацька… Вчора ніхто й не чув нічого про ці закони, йшлося лише про прийняття бюджету, а сьогодні ми всі опинилися у Північній Кореї.
Але ж треба було дурнем останнім бути, щоб не розуміти, що якщо Янукович стільки часу не йде на жодні поступки – значить, влада готує удар.
Отримали?
Задоволені?
Подякуймо ліхтарикам. Подякуймо безсенсовим майже двохмісячним танцям на центральній площі столиці, які не давали перемог, але давали ілюзію “революційної ситуації” – тобто, відчуття, що тепер з владою можна робити все, що завгодно – крім, хіба що, бити її та стріляти у неї.

Ми втратили неймовірну кількість часу і зусиль – і добилися тільки того, що певну частину киян почали дратувати барикади у центрі міста, бо вони перестали розуміти, навіщо це потрібно. Все.

Тепер оці всі, хто зі страху або інших причин не хотіли рішучих дій і закликали нас палити ліхтарики і не піддаватися на провокації, втечуть за кордон, і буде їм там цілком комфортно. Їх там вітатимуть, бо вони ж – відомі борці з диктатурою. І грошей у них достатньо, щоб жити там не на “пособіє”.
А от якби вони закликали до бунту – тоді зовсім інша річ. Бунт міг би захлинутися, а Європа статус політбіженця могла б і не дати.

Не кажу про всіх, щоб не було повальної критики, бо є серед нашої політичної еліти розумні і рішучі люди. Але перемогла не їхня лінія поведінки. В результаті – маємо те, що маємо.

Я не хочу емігрувати за кордон – у жодному статусі.
Я не хочу сидіти тут у в’язниці – там мають сидіти Зеки.
Я не хочу навіть просто жити у поліційній державі, де за кожним моїм кроком стежать.

Кожна мама, що має дитину-студента, розуміє, що її син чи дочка, навіть не будучи якимись там активістами, могли піти на мітинг просто за компанію з одногрупниками і бути там покалічені “Беркутом”. А сьогоднішні закони більшості пересічних громадян нібито не стосуються. Вони не носять шарфи на обличчі і каски на голові, а їхні розмови ніхто не буде прослуховувати, а якщо й буде – що небезпечного він там може почути? Тому я не вірю, що люди через ці закони вийдуть на вулиці так само масово, як через побиття дітей. Вони не розуміють, що рано чи пізно кожен з них впритул стикнеться з бєспрєдєлом владних бандитів, а захистити їх буде вже нікому – опозиційні політики, журналісти, громадські активісти будуть хто в тюрмі, хто за кордоном, хто заляканий і мовчазний. А хто й перефарбується, звісно.
Втім, я й тоді не вірила, що через відміну євроінтеграційного курсу почнеться революція. І помилилась. Хочу помилитися знову.

Тож збираймося ще раз – у такій самій кількості і з такою ж рішучістю, як напочатку. Берімо з собою ліхтарики тільки для того, щоб освітлювати собі дорогу, якщо буде темно, чи підсвітити щось. А тих, хто надалі буде закликати не піддаватися на провокації (ви зрозуміли, про що я) – акуратно берімо за руки-за ноги і виносимо за межі периметру.

P.S. І ще я дещо хотіла сказати. Хай ніхто не думає, що в жахливому закручуванні гайок, яке зараз торкнеться всіх, винен Майдан – як подія чи як спільнота людей. Це просто історичне розгалуження шляхів у нас зараз. Для України прийшов час обрати шлях – бути Європою чи Північною Кореєю, третього не дано. І довго тупцятися на цій розвилці все одно не було можливим.