Шляхи, які ми обираємо

Один військовий, герой війни, на її початку полковник, зараз уже генерал – познайомився раптом на передку з правосєками. Знайомство мало позитивні наслідки у вигляді тривалої фронтової співпраці. Років за два по тому випивав цей генерал із командиром правосєків, і зізнався йому, що під час тієї першої зустрічі був дуже переляканий, не знав, що робити, як поводитись і яких заходів безпеки вживати, адже в його уяві зразка літа 2014-го правосєки були неонацистами й агресивними відморозками, які нападають на поліцейських та інших силовиків.

Один мій побратим, мегакрутий профі, що задвохсотив силу-силенну бойовиків, до війни був активним учасником тусовки копарів і реконструкторів. Майже всі вони в 2014-му пішли воювати, переважна більшість за Україну, але частина вчорашніх друзів опинилися “на тому боці”. Про цього хлопця написав статтю журналіст, розпитавши в т.ч. й мене. Ну, я й бовкнула просто так, без диктофону, що якби його першими покликали на війну не ми, а хтось із “тих” друзів, зараз мали б ми не побратима-героя, а велику проблему. І потім побачила цю свою фразу у статті. Мені стало соромно й незручно перед побратимом, що таке про нього сказала – а він поставився спокійно, навіть позитивно – ясен пєнь, сказав, так би й було. А мій чоловік, що знає його багато років, додав, що іноді вибір, на чиєму ти боці, робиться майже випадково – але робиться один раз.

Сам мій чоловік, прекрасний знавець історії, каже, що якби машина часу закинула його у 1914 рік, він воював би за Російську імперію, а якби у 1917-й – за УНР. Варіант потрапити у 14-й і не воювати ні за кого, почекати натомість три роки, поки з’явиться УНР, ним апріорі не розглядався 🙂

Третій мій знайомий – звичайнісінький доброволець з Донецька. Опинився на нашому боці, бо бойовики вчасно віджали його бізнес, а самого ледь не вбили. Погані бойовики йому попалися, а українські добровольці нормальні. Теоретично, могло бути і навпаки.

Я згадала це вчора, коли ми з батьками вчергове слухали пісні Городницького, якого вважаємо генієм, і читали його інтерв’ю: “Сегодня мы с моим замечательным другом, полковником Генштаба, говорили по телефону про Украину. «Они же все фашисты!» Я говорю: «У них что, вся страна фашисты?! Все 40 миллионов? Ты полковник, тебе надо выполнять приказ, но мне-то не темни мозги! Если твоя задача — выполнять приказы, ты военный, то моя задача — думать, я ученый и поэт».
С Украиной все очень сложно. Я не могу до конца разобраться. С одной стороны «Правый сектор», с другой стороны тоже убийцы и маргиналы. Чудовищно, что они там вытворяют! Почему это так? Я не могу ответить на этот вопрос”.

Батько сказав: “Облиш. В його віці [зараз йому 88] може не бути в*тою лише той, хто ніколи нею не був”.

Так, додаю подумки, і він не мав ні особистого досвіду, як той генерал і той донеччанин, ані правильного оточення, як той “реконструктор”. І все-таки, з одного боку – потужний інтелект вченого і чуйка, властива кожному великому поету, з іншого – одразу після твердження, що його завдання думати, без жодної спроби помислити самостійно йде “аксіома” про вбивць і маргіналів. Він, певно, думає, що об’єктивний. Але об’єктивність в тому, що порядні люди, так само, як і негідники, є скрізь, у будь-якій нації, країні, структурі, це питання виховання й особистої порядності, а не етнічної/державної/організаційної належності. Так, іноді порядним людям, чи землякам, чи вчорашнім друзям доводиться вбивати один одного. І я навіть не скажу, що це трагедія. Це скорше хід історії. На який ми не здатні вплинути, можемо тільки обрати свою сторону.

І відмовитись від цього вибору, як пропонує, наприклад, шанована мною з юності Умка: “А мы просо сеяли-сеяли! – А мы просо вытопчем-вытопчем!” – а в стороне сидит человек на лавочке, читает книжку” – не вийде. Бо в процесі витоптування проса лавочку перекинуть, книжку порвуть і пику натовчуть. Вільні люди мають зброю, так. І побратимів, аякже, бо якщо ти сам-один, тобі й кулемет не допоможе. А серед твоїх побратимів обов’язково є очкастий ботанік, який всіх дратує, бо вічно потрапляє в халепи, є вчорашній зек, від мови і звичок якого вивертає, є великий знавець науки, як щось намутити, розмутити й підмутити (а інші потім розхльобують), є роздовбай, на якого ні в чому, крім бою, не можна покластися, є кілька бухарів, є, зрештою, мега-профі, з яким дуже поталанило, бо встигли його покликати раніше за “тих”… Егеж. Отакі ми, справжні – навіть без натяку на крильця. А решта сіють просо, а коли приходять його витоптувати, не помічають, допоки це можливо, а тоді емігрують.