23-е

Отже, підсумки сьогоднішнього підозрілого дня: із днем защітніка Атєчєства мене ніхто не привітав, крім одного білоруса, але йому можна 🙂 Чи то народ у нас потроху свідомішає, чи то просто я не чоловік – невідомо.

Отже, ніхто мене не привітав, а я нікого за це не забанила, як нині заведено. Щоправда, навіть якби привітали, все одно б не забанила, бо дуже вже я толерантна, просто мрія розробників Фейсбуку 🙂 (A propos: дожилися, у мордорському ЖЖ значно більше свободи, ніж у “демократичному” ФБ 🙁 )

Втім, одне свято у нас сьогодні все ж було. День народження третього Президента України. Кажіть що хочте, а для мене роки його правління були найкомфортнішим часом для існування, праці і саморозвитку. Без президентства Андрійовича не було б тієї мене, ким я є зараз, і багатьох-багатьох інших. Ми ж готувалися захищати Україну, дехто, як я, фізично, а хтось, що іще важливіше, морально – просто звикаючи до думки, що рано чи пізно доведеться встати на цей шлях – саме тоді, за Ющенка. Він – можливо, не тато, але вихователь цілого покоління захисників України.
Так, у нього на вистачило сил на багато-багато чого, що він мав би зробити. Але він принаймні хотів. Чи хочуть теперішні? Дуже не певна.
З Днем народження, пане Президенте!