Як Умань українізувалася

Умань. Сервіс з ремонту телефонів. Працівник сервісу грамотною українською спілкується з клієнтом. Клієнт – молодий хлопець східної зовнішності, говорить російською з акцентом.
Майстер (телефонує своєму напарнику):
– Коля, за скільки ти вчора з хасидом домовлявся?

Я трохи дивуюсь, бо для мене хасиди – це люди відповідної зовнішності – у капелюхах чи ярмулках і з пейсами. У хлопця нічого цього немає. Може, Хасид – це прізвисько?
Перепросивши, питаю в хлопця, звідки він. Мовляв, цікавий акцент, не впізнаю.
Виявляється, таки з Ізраїлю.
До мене доходить, що для місцевих хасиди – це всі, хто приїхав з Ізраїлю. (Хто раптом не знає – в Умані знаходиться могила цадика Нахмана, до якої щороку приїздить багато єврейських паломників, переважно ізраїльтян).

Далі – найцікавіше. Працівник сервісу каже клієнтові:

– Ми сьогодні працюємо до п’ятої. Встигнеш забрати?

Клієнт, який розуміє українську не без проблем:
– “Встигнеш” – это что значит?

На обличчі у майстра справжнє напруження. Він хоче перекласти, але реально не знає, як це буде російською!
– Ну… Ну… Це “вспієш”. Вспієш забрати?
– “Вспієш” – успеешь? Да-да, я успею.

Додам, що працівник сервісу – не західняк, а місцевий – з вимови чутно.

Нічого так собі Умань українізувалася.