“Країна жіночого роду”. Рецензія на книгу

Дочитала щойно дуже круту книгу – “Країна жіночого роду”, упорядником якої є Вахтанг Кіпіані. У ній зібрані 26 розповідей про жінок, дотичних до новітньої історії України.
Причому пересічний читач щонайменше про половину з героїнь ніколи не чув. Тобто, у книзі розповідається як про широко відомих українок – таких, як Олена Теліга або Квітка Цісик, так і просто про “чиюсь бабусю”, по долі якої проїхалась катком радянська тоталітарна машина.

Це дуже різні жінки – різні фахово, етнічно, географічно. Серед них є вчительки, дослідниці, культурні діячки, волонтерки, воячки, дисидентки, політув’язнені. Крім етнічних українок, є польки, чешка, єврейка, кримська татарка… Є українки, які свідомо змінили національну ідентичність, ставши полячками. Що ж об’єднує всіх цих жінок?

Виражена антирадянська (ширше – антитоталітарна) спрямованість книжки. У ній не розповідається про жінок, які свідомо працювали на окупантів – німецьких чи радянських. Щодо останніх – то з ідейних міркувань упорядникові довелося не відображати у книжці чималенький шмат української історії, строкатої й різноспрямованої, як історії усіх бездержавних народів, значна кількість обдарованих представників яких завжди йшли і йтимуть служити окупантам.

Галицькі націоналістки-феміністки 30-х років активно протиставляють свій рух гітлерівським “трьом К” (кухня, церква, діти). Дисидентки, уродженки як Львова, так і Одеси, незважаючи на численні арешти, відстоюють принципи демократії та право на національну ідентичність українців. Період Другої світової – це Олена Теліга, це підпільниці УПА, це дивом вціліла монахиня, засуджена радянським режимом до розстрілу, яка при гітлерівцях рятувала від вірної смерті єврейських дітей і сім’ї повстанців. Це українка з Канади, яка проходила службу у Великій Британії як офіцер Жіночого корпусу (щось на кшталт тилових служб). Це дружина Тараса Бульби-Боровця, за версією багатьох дослідників – і автора наведеної статті про неї – по-звірячому замордована своїми ж, тобто, бійцями УПА, які отримали наказ підпорядкувати собі загони отамана Бульби.

Дуже багато в книзі розповідається про жертв радянського режиму – як тих, що свідомо йшли на конфронтацію з ним через свої переконання, так і тих, що майже випадково потрапили у його жорна – наприклад, через перехоплений лист до коханого хлопця. Деякі з “другої категорії” пізніше, в тюрмах або на засланні, під впливом посестер по нещастю ставали свідомими українками. А дисидентки – їхня безстрашність особисто мене вражає більше, ніж сміливість воячок і підпільниць. Ну от як, наприклад, підписувати відкритого листа, знаючи, що тебе за це АБСОЛЮТНО ТОЧНО заарештують і відправлять на кілька років у табори?

Трошки про дрібніші моменти, які “зачепили”. По-перше, цікаві особливості лексики українців, віддалених від нас часово або географічно. Ось приятель Михайла Грушевського пише комусь зі знайомих про його майбутнє весілля: “Тут Грушівський жениться: бере собі смирну дівчину, учительку, сироту, добру мою знакому і радикалку – Вояківську, – що дуже гарно з єго боку”. Як вам “смирна дівчина-учителька-сирота” і “радикалка” водночас? 🙂 Якщо правильно розумію особливості тодішньої мови й менталітету, це означає, що “смирна” вона за характером, а “радикалка” – за поглядами. Тоді це нормально поєднувалось 🙂

Ось уривок з біографії канадки-офіцера. Після демобілізації Анна Храплива пішла працювати у Центральне українське допомогове бюро, яке займалося порятунком біженців та військовополонених, яким загрожувала примусова репатріація до СРСР. “Протягом 1948 року формат ЦУДБ себе вичерпав. Репутація Бюро постраждала від внутрішньої боротьби в ньому бандерівців і мельниківців; як наслідок, організації хронічно бракувало коштів для діяльності”. Нічого не нагадує? Українські граблі вічні, як світ.

Вразило, як Квітка Цісик, на той момент, мабуть, найпопулярніша українська співачка (мешкала у Штатах), могла випускати лише один альбом українських пісень раз на 10 років. Бо записати (“накрутити”, як казала Квітка) альбом коштує дуже дорого, а на повернення цих грошей з продажів альбому якраз і йшло десять років, бо українці такі – один купляв, а всім іншим давав переписати, хоча “тут в Америці це не є легально”. Оце така божевільна шкода від піратства…

Книжка дуже розмаїта також за формою, бо усі розповіді різні і, як правило, не схожі на біографічні довідки. З однією героїнею буде довге інтерв’ю, про іншу – лише невеличка розповідь про якісь найяскравіші моменти її життя.

Резюмуючи – книга цікава і дуже потрібна. Подяка Вахтангу Кіпіані і всім авторам за їхню працю. Рекомендую до читання.